Дрібна риба терлася об Кирикові ноги, лоскотала п’яти, і він усміхався. Вода повертала йому снагу.
У сивому небі над Чортомликом засвітився місяць і простелив до Кирикових ніг срібну стежку. До серця підступила печаль. Вона, ця печаль, кликала його в дорогу. Але через події, які відбувалися на Січі, Кирик не міг відлучатися далеко. Ось і зараз біля грецької хати знов займалася веремія.
Зачерпнувши пригірщ чортомлицької води, Кирик напився місячного світла й тінню подався на голоси, що стрясали невстояну ніч.
Розділ IX,
який оповідає про Кирикову поїздку до Гордашівки, страшне лихо, що спіткало Христусю, та про бій на Мокрому Омельнику
Кирик, відколи прийшов від Кміти на Січ, лише раз навідався в Гордашівку. Хоч не було дня, щоб він не думав про Христусю. Вона приходила в його сни чи, певніше сказати, він сам її приводив, бо Кирик легко володів сновидіннями і робив у них те, що хотілось йому, а не марилося бозна з чиєї волі. Він шість літ не бачив Христусю, проте виразно, до найменшої борозенки на вустах уявляв, якою вона стала тепер. Його уява часом була сильнішою за яву, і Христуся змінювалася, дорослішала у нього на очах, хвилювала кров і кликала в дорогу. Але триб козацького побиту так закрутив Кириком, що він не мав як вибратися додому. Дарма що його вояцькі промисли для стороннього ока були невидимі.
Запорожці, йдучи на Крим чи заглядаючи через морські розливи на турський берег, рідко бачили Кирика. Так само, як Гирю чи Костогриза. Ніхто не здогадувався, чому під Очаковом, коли проти них стала десятитисячна орда, татарські гармати не вистрілили, а розірвалися на відламки, понівечивши гармашів та ближчих вершників разом із кіньми. Чому, коли запорожці проходили через Перекопські ворота до Криму, сторожа на валах чи то засинала, чи принишкала, наче її там ніколи й не було. Так само ніхто не міг пояснити, що сталося в степу на Муравському шляху, де Сірка з козаками взяла в облогу всемеро численніша татарська кіннота, а тоді серед ночі враз розлетілася, як пір’я, — зненацька затрубили до втечі татарські дюдюки[35].
Кирик, Гиря і Костогриз вважалися вивідувачами Пластунівського куреня, проте їхнє вояцьке подвижництво тим не обмежувалося. Вихованцям старого Кміти доручення загадував сам кошовий, і вони ніколи його не підводили.
Та згодом Сірко запримітив у Кирикових очах тривожний блиск — для когось, може, звичайну річ, але небезпечну прикмету для козака, чиє ремесло вимагало душевної рівноваги. Сірко добре знав цей сухий блиск неспокою, що виказував поклик дороги. Сам не раз чув його у собі, і коли вже несила було терпіти чи траплялася чиста година, вирушав до Мерефи, де його виглядала — роками! — дружина Настя. Десять літ тому Сірко навіть відійшов був од Січі і, спокутуючи вину перед Настею, жив із родиною на хуторі під Мерефою, хоч шаблі з рук не випускав. Тут він став на чолі Зміївського козацького полку.
Через два роки закоренілий запорожець, звиклий до борінь з ордою та січової вольниці, не витримав і подався на Чортомлик покутувати вину перед Кошем. Поколошкав Крим, визволив три сотні невільників, узяв добру здобич, та невдовзі знов об’явився на Слобожанщині. Як виявилося, не лише задля родинного затишку. Зміївський полковник Сірко підняв тут повстання проти московських воєвод і бояр, що вже розгорялося на Лівобережжі: настав час вимести з України урядників-москвинів, а замість них поставити, як велося спрадавна, своїх полковників, сотників, війтів. Найбільше полум’я Сірко роздмухав у слободі Красний Кут і на Терських озерах[36], та, на жаль, підвів Харків. Місто виявилося зовсім яловим, просмерділося московським духом, його мешканці чомусь полюбили плюгавого воєводу Ситіна.
Не витримавши ганьби харків’ян, Сірко подався ближче до Полтави і там уже разом із запорожцями громив московських ратних людей, чимало їх вибив під Охтиркою і Полтавою. Коли ж Петро Дорошенко погнав москалів до їхніх кордонів, Сірко за давньою звичкою пішов воювати татарські улуси. Спалив Очаків, ходив аж до Кафи, але з Криму він повернувся, звісно ж, не до Насті Сірчихи в Мерефу, а на Січ, за якою стужився не менше, ніж за рідною жінкою. Це Дорошенко полишив тоді козацьке військо на Демка Многогрішного й наче з гарячки завернув від московських кордонів на Чигирин, де, курва її мама, так невчасно загуляла його розпусна дружинонька Пріська. Що з того вийшло — соромно говорити.