Побачивши в Кирикових очах тривожний відблиск дороги і потерпаючи, що козак може втратити серце[37], Сірко сказав:
— Їдь! Даю тобі тиждень, щоб на місце стала душа. Їдь і вертайся.
У Сіркових бурштинових зіницях промайнула ледь помітна гемонська посмішка, і він додав:
— Або й не вертайся. Наш звичай незмінний: кожен приходить на Січ зі своєї волі і так само вільний звідси піти коли схоче.
Слова кошового вкололи Кирика. Але виду він не подав. Теж посміхнувся самими зіницями, наче позичив очі в Сірка, й відповів:
— Я, пане отамане, повернуся раніше.
За день і ніч довгоногий Гервасій доніс його до Гордашівки. Кирик навіть виспався у сідлі, бо кінь копитами запам’ятав дорогу, якою вони колись їхали з полковником Богуном. Ця дорога пахла Кирикові грозовим дощем, наче Богун промчав тут щойно поперед нього, хоча полковника не було вже на світі.
Стояла гожа літня днина, та що ближче Кирик під’їжджав до Гордашівки, то гострішою ставала його тривога. Верстов за десять від свого села він поминув спалений хутір, і їдкий дух згарища переслідував його невідступно.
Небавом Кирик наздогнав старенького згорбленого подорожанина, в якому впізнав свого колишнього дяка-вчителя Копичинського. Той повертався з мандрів додому зморений, покритий пилом битих шляхів. Кирик легко висадив його разом із торбою на коня позад себе, і дяк Копичинський прилип до його спини, мов реп’яшок.
— Як наша Гордашівка? — спитав Кирик.
— Давно там не був, — відповів дяк Копичинський. — Я чоловік мандрівний. А ти начебто з Лупиносів?
— Таки з них. А що там у наших школах? — поцікавився Кирик. — Досі навчають дітей мертвої мови?
— А це ж яка така мертва мова? — не зрозумів він.
— Не та, якою ми говоримо.
— Цю ми і так знаємо, — відповів дяк Копичинський. — А мудрість є книжна.
— Он як, — сказав Кирик. — Ну-ну. Мудруйте далі.
Він зсадив дяка біля церкви й подався до своєї хати.
Від несподіванки мати сплеснула в долоні. Їй спершу здалося, що повернувся з-під Берестечка її чоловік Кирило Лупиніс. Кирик якраз дійшов його віку і був копія батько. Він поцілував матері руку. Та вона ще не встигла прийти до тями й натішитися Кириком, як він спитав:
— Ма, ви давно бачили Христусю?
Мати спала з лиця. Сказала, що бачила дівчину ще вчора, коли йшла від ворожки. Христуся її перестріла й дорікнула за те, що вона ворожить на Кирика, мовби не вірить, що син живий і незабаром прийде додому. Не можна втрачати віру, сказала Христуся, бо віра дає силу тому, кого виглядаємо.
Так ще вчора сказала Христуся, а сьогодні її саму спіткало нещастя. Вийшла в леваду на коноплище вибирати плоскінь, аж тут де не взявся татарський чамбул — налетіли, села не чіпали, хат не палили, лишень одну Христусю вхопили, й за ними смуга лягла.
— Наче хто навів їх на Солончуків, — мовила мати. — Підказав, що там живе вродливиця самоцвітна. Бо, я ж кажу, не в’язали більше нікого, стріх не палили, як вони завжди це роблять, а тільки вкрали Христусю…
Мати ще всього не доказала — Кирик уже був на коні. Хотіла вхопити його за стремено, та де там! Тільки перехрестила услід.
Солончук, сіроокий, як його дочка, змалілий від горя, бачив усе зоддалік і, затинаючись, розповів трохи більше. Пораючись біля хати, він почув крик Христусі, побіг у леваду, та бусурмени вже розвернули своїх бакеманів[38] у поле. Їх було кільканадцятеро, всі на щупленьких мишастих конях, у легких сорочках, без кожухів, у шкіряних шапках. Лише один серед них був не чоловік, а верста, одоробло що вшир, що завдовжки, і гарцював він на високорослому огирі червоної масті. Цей здоровань тримав зв’язану Христусю поперед себе, коли вони збили куряву в бік Залісся.
Кирик подався в леваду. Тут, біля коноплища, добре було видно відбитки копит, і він швидко розгледів сліди дванадцяти коней. Лише один із них був підкований. Гервасій теж принюхався до виїмок у траві і, скинувши головою, форкнув: він готовий. Кирик торкнув його острогами — Гервасій риссю пішов на Залісся.
Сліди сорока восьми копит рівно вели на полудне, ніби наїзники пустили коней за нюрнберзьким квадрантом[39]. Кирик, поглянувши на сонце, що хилилося до обрію, прикинув, що вони вже від’їхали верстов на вісімдесят, якщо не робили тривалих стоянок.
За лісочком блиснуло коліно Гірського Тікича, Кирик його переплив, стоячи на сідлі, зупинив Гервасія і приглянувся до трави у березі. Ні, людолови навіть не намагалися плутати сліди водою; вибравшись на берег, вони помчали прямісінько на Дике Поле. Так було й на Синій Воді, за якою стояла ще висока, не випалена сонцем трава, і в ній навіть здалеку було видно широкий прослідок, вибитий копитами.