— Яке ще зілля? — насторожився Саливон Гапочка.
— Ну, якоє зєлья[43], — ретельно добирав слова Чадуєв. — Сєрко просіл.
— Чого ти чіпляєшся з тим зіллям? — дорікнув Гапочці суддя Білий. — Хіба це головне?
— Ну, зілля буває і ліками, й отрутою, — образився Гапочка.
— Ніхто тебе не збирається труїти, — заспокоїв його суддя Білий і обернувся до послів. — Ми вас слухаємо далі.
Сотник Чадуєв і піддячий Щоголєв сказали, що государ послав їх у Січ на радість і звідомлення про царську милість, а не на смерть. Тому козаки повинні схаменутися.
— Це ми повинні схаменутися? — вражено спитали Сіркові посланці. — Це ми називали царевого сина самозванцем і волоцюгою? Це ми в нього стріляли з пищалі?
Суддя Білий сказав, що до козацької ради лишився один день, ще є час одуматися і покаятися.
Чадуєв і Щоголєв попросили прибрати від них сторожу, адже вони не якісь колодники, а царські посли. Суддя Білий відповів, що цього не може зробити навіть кошовий, адже взяти їх під варту постановило все низове товариство. Сам осавул Білецький пантрує у сінях із пищаллю, ви думаєте, йому дуже хочеться стовбичити там без сну і спочинку? Чи, може, козакові Тхорику велика радість сидіти на комині?
Тут Тхорик не витримав, стромив голову в комин і крикнув:
— Сидітиму, доки треба!
Посли злякано подивилися в стелю: почулося?
Відтак попросили принести їм щось попоїсти. А також ратним людям, звичайно, бо ті голодні і злі, ще перекинуть хату.
— Грецька хата перестояла ще не таких, — сказав писар Яковина. — І вас перестоїть. А їсти — дурне, натщесерце думається краще. Як на мене, вам би годилося постувати. Бо завтра…
— Амінь!!! — знов долинув голос згори, посли аж зіщулилися.
— Чьо ета за глас марабу із ньоба пакі?[44] — спитав Щоголєв.
— Бузько, Божа пташка, — відповів суддя Білий. — Її голосом часом промовляє Господь.
Щоголєв гикнув, мерзлякувато пересмикнувши плечима. Чадуєв дивився на стелю, в ту діру, звідки вчора на нього зирило чиєсь око. Посли вперше подумали неоднаково. Щоголєв істерично реготнув, а Чадуєв перехрестився.
Сіркові посланці вийшли надвір повз виструнченого Харка Білецького. Поки вони розмовляли з послами, Харко встиг відіспатися.
Тхорик гордо стояв біля комина на одній нозі.
— Може, прислати Іваника чи Вовкотруба, щоб тебе підмінили? — спитав у нього Добривечір.
— Не треба, — відмовився Тхорик, поправляючи на плечі мушкет. — Я краще ногу зміню.
Добра служба завжди винагороджується. Уже затемна, коли зморений Тхорик на хвильку задрімав, на нього війнуло теплим вітром, що пах пташиним пір’ям. Прокинувшись, він побачив, що біля нього лежить його шапка-бирка-зверху-дірка. Тхорик дуже здивувався, бо не знав, що теплий вітер йому не приснився, — то, повертаючись із полювання, біля нього пролетів січовий бузько. Тхорик узяв шапку, щоб зодягнути на голову, і з дірки випало жабеня з рожевим пузцем. Такі водилися тільки на третьому болоті. Тхорик трохи погрався з ним, перекидаючи з долоні на долоню, потім вкинув у комин. Не буде ж він його їсти тільки тому, що сидить на комині, як бузько на гнізді? Жабеня опинилося аж у покої, де спало двоє бородатих чоловіків. Один хропів, а другий гикав уві сні. Жабеня не любило ні хропіння, ні гикавки, тому не знало, в який куток йому забитися. Зрештою воно вискочило на стіл і залізло в сувій дорогого олександрійського паперу.
Хто ніколи не був на козацькій раді, тому не уявити, яка це велична подія! Спершу задзвонили церковні дзвони, потім гримнув залп із найбільшої ломової гармати, за ним почали гупати, аж здригалася земля, тулумбаси, тоді заклично засурмили сипоші — легкі бойові ріжки. Від кожного куреня барвистими струмками стікалися на майдан запорожці в найновіших жупанах, черкесках, кунтушах, шароварах, сап’янових чоботях, дорогих поясах, при шаблях, але простоволосі. З поваги одне до одного вони перед радою завжди залишають шапки в куренях, хай там мороз чи вітер, дощ чи каміння з неба. Довелося залишити свою шапку і Тхорикові, хоч він тепер підозрював, що його бирка не проста і, можливо, вона бачила й знає більше за самого Тхорика. Виходило так, що шапка розумніша за голову, на якій вона сидить.
Спершу на майдан вийшла звичайна сіромашня та менш значні козаки, які стали широчезним колом, і тільки після них до кола вступили кошовий Сірко з легенькою, ніби й не залізною булавою, суддя Білий з великою срібною печаткою у правиці, писар Яковина зі срібним каламарем і пером (не всі знали, що перо те було не гусяче, а бузькове), осавул Білецький з довгою палицею. Після військової старшини в коло зайшли всі курінні отамани з трохи меншими ціпками, ніж у Харка Білецького, за ними — значні військові товариші, знатні козаки, діди-райці. Трохи збоку стояли гетьманський осавул Черняченко-Чорний, його джура Наливайченко, поводир послів Карпо Вишенька.