Ієромонах отець Петро освятив зачин козацької ради, благословив запорожців на доброчесні розмисли та богоугодні діла, які підуть на користь козакам, усьому Запорожжю та рідному краю по обидва боки Дніпра. Пройшовши колом, ієромонах щедро покропив кошового, старшину та все низове лицарство, а тоді рушив далі аж до валів; дяк Капуловський та хлопчики-джури насилу встигали підносити йому цеберки зі свяченою чортомлицькою водою.
Сірко повів довкола очима й побачив, що народу сьогодні зібралося не менше, ніж сходилося на виборні ради — майдан усіх не вмістив, козачня сиділа на покрівлях куренів, на церковній дзвіниці, обліпила січові вали й частоколи, повилазила на оборонні башти. Двоє одчаяк примостилися навіть на шибениці, звісивши ноги по обидва боки петлі.
Бузько теж не полетів на болота, сидів разом із бузьчихою, обійнявши її крилом і притулившись дзьобом до бузьчишиної щоки, — споглядав це величне дійство, що, можливо, буде записане в книгу життя пером із його крила. Дійство справді було настільки зворушливе, що в декого на очах блищали сльози. Тхорик, соромлячись, так низько нахилив голову, що сльози капали йому за халяви чобіт.
Що хвилювало найдужче? Не дзвони, не залпи, не тулумбаси, не маяння корогов, а це живе море людей, яких священне побратимство об’єднало в єдину козацьку родину, де кожен за кожного готовий умерти і з усмішкою на устах перейти в інше, не менш щасливе життя. І добре це чи погано, але в жодному війську на світі немає такої зневаги до смерті, як у Запорозькому, тому тут кожен сірома стає лицарем шаблі й хреста, посвяченим у таємницю безсмертя.
Ієромонах отець Петро, окропивши козацтво п’ятдесятьма цеберками чортомлицької свяченої, повернувся на коло, витираючи впрілого лоба вже сухим кропилом. Кошовий подав йому знак підійти до нього. Отець Петро підступив ближче, Сірко нахилився й щось зашепотів йому в самісіньке вухо. Обличчя ієромонаха витяглося від остраху і здивування, та цього ніхто не помітив. Отець Петро став біля кошового й, стримуючи дрож у грудях, разом з усіма споглядав ще одну цікаву оказію.
Двох чужинців вели на раду під вартою чотирьох дужих козаків — пластунівців Гирі й Костогриза та кальниболотців Іваника й Вовкотруба. Чадуєв ішов з гордо задертою бородою і царською грамотою в руці, а Щоголєв, навпаки, похнюпився, впершись бородою у груди, і його голова підскакувала вгору тільки тоді, коли нападала гикавка. І як тут не похнюпишся і не гикатимеш, якщо перед тим, як вивести Щоголєва і Чадуєва з грецької хати, їх, царських послів, принизливо обшукали з голови до п’ят і відібрали навіть ножі.
Сотника і піддячого під конвоєм повели в коло. Над майданом упала така тиша, що було чути, як під чобітьми Щоголєва і Чадуєва скрипить свіжий жовтий пісок, яким посипали майдан якраз під козацьку раду. Послів не поставили, як годилося за козацьким звичаєм, поруч з військовою старшиною. Вартові відвели їх убік за десять сажнів від Сірка, від судді, писаря й осавула — кожен мусить знати своє місце.
Щоголєв нерішуче підвів голову, щоб побачити того, кого він не хотів і боявся бачити: а раптом це буде справді викапаний цар Олексій Михайлович? Що й кому тоді казати? Хоч так, хоч сяк шибениці не минути. Не тут, то там прийде амінь, як провіщав той голос згори.
Щоголєв боязко повів очима по запорожцях, котрі стояли ближче до кошового. Той, кого Сірко вважає царевичем, мав би стояти поруч із ним. Але нікого схожого на Олексія Михайловича Щоголєв не побачив, і йому трохи попустило. Біля кошового стояли переважно старшини, яких Щоголєв уже бачив. Вуса, оселедці… Оселедці, вуса… Ворушаться на легенькому вітрі… А ген чи не Івашка Міюска? Той, що привів із Дону царевича… чи пак самозванця… чи кого? Щоголєв гикнув.
Іван Міюський підставляв щоку ласкавому вітерцеві, який повівав із Дону, — у тому, що сьогодні дув «донець»[45], Міюський бачив щасливий знак.
Де ж він? — водив очима туди-сюди Щоголєв. Якби глянути бодай здалеку, тоді можна щось думати і вирішувати. А так… і тут, і там амінь.
Чадуєв стояв із гордо піднесеною бородою і вже розгортав сувій. Військовий суддя Степан Білий оголосив усьому низовому товариству, що зараз буде зачитано царську грамоту.
45
Запорожці називали вітри залежно від того, з якого боку вони віяли: південний вітер — бусурмен, північний — москаль, східний — донець, західний — лях.