Сірко з докором глянув на московських послів. Сотник Чадуєв ніяково теребив у тремтячих руках царську грамоту, не знаючи, що з нею робити далі. Звичай велів кошовому давно її взяти і низько вклонитися послам, але він наче й не думав цього робити.
Щоголєв, понурившись, дивився собі під ноги — біля його чобота метушився стривожений чорний жучок. Притрушуючи майдан свіжим піском, хтось засипав його нору, і тепер жучок не знаходив собі місця. «Це знак! — подумав Щоголєв. — Голову зітнуть як не тут, то там».
Жучок викарабкався на носок його чобота, поліз угору й пірнув за халяву.
Сірко, всміхнувшись навздогін жучкові, подивився на церкву. Лише він бачив на шибці вікна білу цятку від носа, що притиснувся до шкла з того боку. Усмішка спала з лиця кошового.
— І на кого ж ви накинулися, як кровожерливі чокалки?[46] — з докором спитав Сірко у послів. — На оту дитину, що в неї ще й вус не посіявся під носом, а воно сидить тут бідне у нас, як осиротіла пташина у клітці? Що ж такого вам зробила царева кровинка, що ви цькуєте її, обзиваєте лиходієм і самозванцем?
Старі діди-райці зашморгали носами, чухаючи кулаками очі, значні військові товариші заворушили борлаками, та й дехто з молодших не міг стримати серця. У Тхорика від сліз уже хлюпало в чоботях.
А Сірко, як на те, і далі роз’ятрював їхні душі. Він сказав, що Симеон Олексійович ні перед ким не винен, бо є істинним сином царя, і, щоб розвіяти сумніви, кошовий розповів перед усім низовим товариством про страдницьку долю царевича. Про те, як і за що його хотіла звести зі світу рідна матінка Мар’я Іллівна, як утікали з Москви двоє калік — кривий і сліпий та безрукий — з візочком, у якому задихалося під ганчір’ям нещасне дитя.
— Ви ж, мабуть, знаєте, — звернувся Сірко до послів, — такого собі боярина Іллю Даниловича Милославського, государевого тестя? Ну, того, що малий царевич дзизнув по довбешці мискою?
— Помєр нє далєє как пять ґодков взад, — відповів Щоголєв. — Как істаскал єво царь-батюшка за власи намєдні, так он дє і окучурілся касатік[47].
— Помер, значить, — з жалем сказав Сірко. — А зі стряпчим Михайлом Савостьяновим ви ж, либонь, добре знайомі?
— Помєр, — знов відповів Щоголєв. — Давєча околєл мілок стряпчій в ізнєможєніі сінєм[48].
— Ну ось, ще один, — зітхнув Сірко. — Отруїли?
— Так-с.
— Стара пісня, — сказав кошовий. — А те, що цариця Мар’я Іллівна віддала Богові душу, я й сам знаю.
Сотник Чадуєв з презирством дивився на Щоголєва, однак тому було вже байдуже, як на нього дивляться: голови зітнуть обом хоч із презирством, хоч без нього.
Сірко знов звернувся до товариства:
— Чули? Усіх свідків, які щось знали про малого царевича, отруїли.
— То робота бояр! — закричали козаки. — Від них усе зло на світі!
— Так, — погодився Сірко. — У Москві ніхто не помирає своєю смертю. Там конають або від отрути, або на лобному місці від сокири ката. А вони хочуть, щоб ми віддали їм царевича.
— Не діждуться! — загукали козаки.
— Доки ми будемо з ними панькатися? Відрубаймо їм руки і ноги, та й нехай чухрають у свою Москву!
— Але спершу хай подивляться на царевича, тоді й знатимуть, який він ошуканець! Хіба ж ошуканці такі?
— Нехай подивляться йому в очі, недовірки!
— Може, вони самі пройдисвіти, а не посли, — нашкрябали грамоту, зліпили печатку, підробили царевий підпис та й носяться з тим папером!
— А давайте закличемо до них царевича, та й побачимо, якої вони заспівають!
Козаків знов остудив Сірко.
— Не царське то діло — по майданах та радах волочитися, — сказав він. — Надійде слушна година — й вони самі побачать його, тільки тоді вже нехай нарікають на себе. Кожному відплатиться по ділах його.
Розтривожені вкрай козаки наполягали, щоб покарати пройдисвітів зараз, не чекаючи, поки царевич захоче з ними стрічатися. А шибениця, вона ж ось поруч, давно за ними плаче.
— Егей! — гукнув Добривечір до тих двох козаків, що сиділи, звісивши ноги, на шибениці. — Ану киш звідти! Там зараз без вас буде кому теліпати ногами!
Чадуєв і Щоголєв цього разу не прощалися між собою, не обіймалися, не цілувались. Хоч Тхорикові дуже хотілося ще раз побачити те кумедне видовисько. Вітерець-«донець» давно висушив йому очі, Тхорик весело дивився на бородатих послів, до яких нарешті прийшов «амінь».
Чадуєв стояв з гордо піднятою головою, а Щоголєв потупився, скис. До того ж піддячий побачив, як з-за халяви його чобота виповз жужок і вирячив на нього перелякані очі. Виходило так, що коли Щоголєва зараз повісять, то й він, ні в чому не винний звичайний жук, загойдається на шибениці в чужому чоботі.
47
Помер десь тут недалечко п’ять років тому. Як потягав його священник-піп за чуприну мідну, то він і загнувся, бідака (
48
Довічно замучений в судомах синюшних (