Кирикові любо було згадати, як вони з Гирею і Костогризом проходили тут веселу Кмітину науку, як одного разу хотіли посміятися з учителя і вкинули йому в чобіт вужа, а старий дістав з чобота не вужа, а нагайку, і так нею похрестив збитошників, що вони довго чухали шаровари. Кміта часом був нещадний до своїх учнів, тижнями не давав їм ні їсти, ні пити, а потім дозволяв живитися лише тим, що вони вполюють голіруч, і Кирик, Гиря та Костогриз швидко навчилися ловити руками не лише рибу, а й диких качок, гусей, припутнів, стрепетів чи ось таких дроф, котрі начебто й неповороткі, а проте збіса полохливі й оглядисті. А яким капосним було випробування морозом! Кміта вигонив їх у чому мати народила на лютий скипень, дозволяючи бігати лише на одній нозі або на руках та розтиратися снігом, щоб не заклякнути на кізяк. Часом він заганяв їх в ополонку, і ти мусив випірнути в іншому місці, пробивши лід головою. Усі ці вправи старий лагідно називав «соминий вус», «вовча п’ятка», «комариний ніс», «соколине око» чи «лисячий хвіст».
Ну ось тобі, маєш: Кміта ще не заходив до хати, а на столі біля сулійки з ожинівкою стояли три поставці — вгадав старий знатник, що двоє людей їдуть до нього, — призволяйтеся з дороги! — і навіть Христуся пийнула тої ожинівки, що лоскотала серце (Кирик із Гирею і Костогризом називали цю ожинівку, вистояну на м’яті, кмітівкою), а підрум’янена дрофа після їхньої буйної ніченьки була така ласа, що Кирик одразу відірвав ціле стегно, у нього залящало за вухами, й коли Кміта запитав, чи надовго він залишає у нього Христусю, Кирик з напханим ротом сказав:
— М-ня!
— Ого! — здивувався старий. — А як там Гиря і Костогриз? Вони теж стали бабовалами?
— М-м-м, — відповів Кирик.
— Ну й хвала Богові! Бо той, хто прилипає до жінки, рано чи пізно робиться гніздюком[51].
— Ням, — сказав Кирик.
— Не бреши, — заперечив Кміта. — Я знаю, що кажу.
— Им-ко? — спитав Кирик, перемелюючи зубами дроф’яче крило.
— Сірко? Сірко живе третє життя, він уміє і так, і сяк. Але скільки разів він бачив свою Настю? Прикинь. Ото скільки дітей у нього, стільки разів і бачив, — єхидно реготнув Кміта.
Христуся зіщулилася від того сміху й так жалісно подивилася на Кирика, що він не посоромився сказати при Кміті:
— Му-м-бл!
— Любить він! — перекривив його старий. — А ти хоч знаєш, що таке любов?
— И-о, — сказав Кирик.
— Диво? Яке?
Кирик дожував крило, проковтнув, запив його поставцем ожинівки і сказав:
— Диво воскресіння. Те, з якого народиться ще один Кирило Лупиніс. І це буде його і моє третє життя.
Увечері він ніжно попрощався з Христусею, вклонився учителю, сів на Гервасія й погнав на Гордашівку.
Кирик з отцем Петром тільки-но вибрьохалися з очеретів на острів, як назустріч їм виїхав козак на цибатому коні. Кирикові це не сподобалося. Кміта казав, що більше нікого тут не прийматиме. А як же Христуся?
Козак зупинився кроків за п’ятдесят.
— Хто такі? — спитав басом.
— Свої! — відповів Кирик.
— Чим доведеш?
— А чим тобі треба?
— Подумай своєю макітрою!
Він, сучий син, збиткувався.
Кирик узявся за пістоль, хотів було збити з нахаби шапку разом із пихою, але передумав.
— Шаблею! — сказав він.
— Тоді виходь сам на сам!
Кирик вихопив з піхов шаблю і підострожив Гервасія.
Ієромонах перехрестився. Він уже бачив не раз, як такі забави між козаками закінчувалися кров’ю, а іноді й смертю. Спершу заводії ніби граються, хто кого, а тоді, як розпалять себе, впадають у сказ і рука чинить те, про що голова не думає.
— Припиніть! — крикнув отець Петро, підганяючи ближче коня. — Нині не час для розваг, шляк би вас трафив!
Та їхні шаблі вже схрестилися.
«За дівку сі б’ют когути, — подумав ієромонах. — Не розборониш».
Але ж билися так, що любо було дивитися. З такими вивертами та хитрими штуками, як уміють лише пластуни-галдовники, коли шабля гуляє з руки в руку, а часом її зовсім не видно, тільки брязкіт стрясає повітря, і коні під козаками не гуцають, а, бісові душі, танцюють, ще й бадьорять своїх вершників закличним іржанням, вишкірюють зуби, теж готові кусатися й битися до кінця.
Кирик прецінь був удатнішим шаблюківцем, він химерно крутнувся в сідлі й зробив те, що хотів, — косовим змахом шаблі таки збив зухвальцеві шапку, дивно, що не стесав її разом з макітрою. Смушева бирка, майнувши карміновим шликом, злетіла чисто, на тім’ї козака навіть уцілів оселедець, що в’юнко розвіявся вгору над поголеною головою, наче піднятий вихором. Мабуть, саме в тому оселедцеві-вихорі ховалася сила галдовника, бо Кирикова шабля враз повисла в зів’ялій руці і він, схитнувшись, посунувся із сідла, впав на землю, й отець Петро побачив, як поволі склепилися його повіки.