Така нагла непритома вразила не тільки ієромонаха, а й козака з вихором на голові, — він, спантеличений, зіскочив з коня, нахилився над Кириком і, не побачивши на ньому ні рани, ні знаку від шаблі, раптом припав губами до Кирикового рота, щоб вдихнути в нього життя, як це роблять із потопельниками, вішальниками або тими, кого вдарило сонце чи блискавка.
Отець Петро почав шептати молитву до козацької матері Богородиці, яка часто рятувала запорожців на землі, на воді, у вогні, захищала від усякої напасті, і минуло чимало часу, поки ієромонах розгледів таку содомію, що його самого ледве не трафив шляк. Він побачив, що Кирик, окаянний, теж припадав губами до рота галдовника, себто вони цілувалися на очах у нього, січового ієромонаха, привезеного сюди для особливого чину.
Але ж і сам Кирик, їдучи на Жаб’ячий острів, не знав, що химородник Кміта знічев’я навчить Христусю вояцьких хитрощів, зробить із неї козака, а Христуся не лише зодягне шаровари і шлик, а й постриже-поголить своє довге волосся, лишивши на голові в’юнкий оселедець-вихор. Навіть Кирик не впізнав її звіддалік і, тільки зійшовшись у герці, розгледів Христусю очима і серцем, хоч вона змінила подобу та голос. Упізнав він і жеребця червоної масті. А що трохи погрався з Христусею на шаблях, то тільки для того, щоб побачити, чого навчив її Кміта.
Отець Петро не належав до тих ясновидців, які бачать крізь шаровари, і Кирикові довелося ще довго йому пояснювати, хто цей козак, з яким він цілувався, а коли в голові ієромонаха нарешті розвиднилося, він запитав у Христусі ображено:
— І ти його любиш?
— Кого? — спитала Христуся.
Ієромонах пустив очі під лоба.
— Цього урвителя, кого ж іще!
— Ненавиджу, — сказала Христуся.
— Я сі дивую вам, — знизав плечима ієромонах. — Ну, ще є час троха подумати.
— Про що? — спитала вона.
— З тобою говорить священник, — сказав Кирик. — Будь чемною.
— Священник? — здивувалася Христуся, бо отець Петро був зодягнутий по-козацькому.
— Я привіз тобі хустку покрити коси, а ти їх відрізала[52], — з прикрістю мовив Кирик. — І що ж тепер нам робити, отче?
— Сповідь покаже, — відповів ієромонах.
Вони втрьох під’їхали до Кмітиної хатини. Старий сидів на призьбі й посмоктував конопляну люлечку. Біля нього стояв кадібець із квасолею.
— Учителю, — сказав Кирик. — Я приїхав з отцем Петром, щоб він обвінчав нас із Христусею.
— А вона згодна? — чудно спитав Кміта. — Подивися, якою вона стала. Чи потрібен їй шлюб?
— А ви як думаєте?
— Думаю, що кохання, як і дурість, не приховаєш, — сказав Кміта.
— Отче! — звернувся Кирик до ієромонаха. — Чи можу я взяти шлюб з дівчиною, яка стала козаком?
— Козачкою, — виправив його Кміта. — Козачкою, яка варта десятьох козаків. Ти ще в цьому переконаєшся. Знаєш, чим жінка сильніша за чоловіка?
— Чим же?
— Таких козирів у неї аж три.
— Ого! Вперше від вас чую, — здивувався Кирик. — І які ж вони, ці козирі?
Кміта подивився на отця Петра, котрий дістав із дорожнього мішечка Євангеліє, ризу, єпитрахиль, свічки, чашу зі святими дарами й, переминаючись із ноги на ногу, чекав моменту, щоби вставити своє слово.
— Кажіть, панотче! — чемно звернувся до нього Кміта.
— Де би я міг висповідати наречену? — спитав отець Петро.
— Ідіть до хати. Там на скрині розкладетеся.
Коли ієромонах забрав Христусю до хати, Кміта сказав:
— Сила жінки у тому, що вона чоловіка переінакшить, а він її ні.
— Чого це?
— Така заклята порода. Тут-таки і її друга перевага. Жінка дужча в чаклунстві. У кожному селі є чарівниця, та рідко в якому є чародій.
— А третій? — спитав Кирик. — Ви казали про три козирі жінки.
— Третій? — Кміта витяг люлечку з рота і плюнув через ліве плече. — У тому-то й річ, що третього ніхто не знає.
— Навіть ви, учителю?
— Навіть я, Кирику. Якби знав, то був би колись оженився. І спробував би все зробити по-своєму. Але як можна боротися з тим, чого ти не знаєш, га?
Тут раптом вибіг із хати ієромонах, спалахнув проти сонця срібними ризами й закричав до неба й до Кирика: