По тому запорожці обрали посланців, які поїдуть до царя разом із москвинами, — підписаря Перепелицю та значних військових товаришів Процика Золотаря й Трохима Троцького. І тільки після цього покликали Чадуєва й Щоголєва в курінь до Сірка й сказали, що можна вирушати в дорогу. Козаки навіть нагодували послів та їхніх ратних людей, аби їм веселіше їхалося. Але й тут вийшла затримка. Від’їхавши зо три версти від Січі, Чадуєв і Щоголєв зогляділися, що вслід за ними не їдуть запорозькі посланці, як було домовлено. Посли вже чекали на якусь нову каверзу від козаків, але обійшлося.
Невдовзі Перепелиця, Процик і Троцький наздогнали їх, щоправда, з чудними новинами. Вони сказали, що їдуть без листа царевича, бо той в останню хвилину розгнівався: чому кошовий і запорожці не дозволили йому попрощатися з послами, адже він хотів не лише з ними побачитися, але й провести в дорогу? У гніві царевич пошматував свого листа.
Чадуєв і Щоголєв зметикували, що тут щось не те. Запорозькі посланці, швидше за все, заховали того листа, щоб, уловивши слушний момент, вручити його цареві, інакше бояри зроблять так, аби лист до государя не потрапив. І чому вони затрималися в Січі? Що тут іще за хитрість?
Відповідь Перепелиці, Процика й Троцького приголомшила послів. Виявляється, кальниболотські гайдамаки Іваник, Тхорик і Вовкотруб осідлали для царевича трьох коней із двома пістолями на кожному[54], аби він таки наздогнав послів і попрощався з ними, як личить зневаженому царевичу. Страшно подумати, що то було б за прощання. Лише завдяки Сіркові вдалося зупинити кровопролиття.
Приостроживши коней, вони рушили далі, але Чадуєв зі Щоголєвим весь час оглядалися, чи не наздоганяють їх гайдамаки. І не даремно. Невдовзі далеко в степу позад них з’явилися три чорні цятки. Вони дедалі більшали, і незабаром стало зрозуміло, що до них зближаються три вершники. Сотник Чадуєв спершу хотів подати команду «В галоп!», та, спохопившись, що біля нього десяток ратних людей, наказав спішитися й зайняти оборону. Ратні люди позіскакували з коней і залягли, тримаючи напоготові мушкети й запалені ґноти.
Коли вершники вже були зовсім близько й мала пролунати команда «Агонь!», сотник Чадуєв в останню мить упізнав гетьманського осавула Черняченка-Чорного. Поруч з ним гуцали його джура Гурко Наливайченко та давній приятель послів Карпо Вишенька. Усі троє поверталися до свого гетьмана Самойловича.
На зворотному шляху московські посли обминули містечка Келеберду й Кишеньку, хоча їхали вони понад Дніпром і Ворсклою. Спочити та погодувати коней зупинилися в Кобеляках, де за земляними валами стояла мурована фортеця. Тут обійшлося без лихих пригод, козаки кобеляцької сотні Полтавського полку навіть почастували подорожніх юшкою з пузатих, переповнених кашкою карасів. Риболовля в нерест була заборонена, але осавул Черняченко-Чорний сказав, що карася ловити не гріх, бо його розвелося стільки, що вже задихаються річки.
Справді-бо, Ворскла, посмугована білою піною, знемагала від нерестових гульбищ. Чадуєв і Щоголєв, смакуючи гарячою юшкою під ласкавим квітневим сонечком, разом подумали, що жити на світі гарно, особливо ж після того пекла, яке вони перетерпіли на Січі.
— Студно мнє прєд тобой, Васілій, — сказав розчулений Семен Щоголєв. — Поклябнулся малєнько, одпущ. Слова государєва нє брусні[55].
— Тому ґлаз вон, кто давішнєє помяня, — поблажливо відповів сотник Чадуєв. — Чай я нє брат твой, поді?[56]
Із Кобеляків вони подалися прямо на Переяслав, де московських послів уже виглядав сам гетьман Самойлович. Він зустрів їх із розпростертими обіймами і пообіцяв, що зухвалий глум та ослушенство запорожців відгикнеться їм неминучою карою.
У Переяславі сотник з піддячим відчули ще більшу полегшу, адже саме в цьому місті малороси на чолі з їхнім вождем Богданом Хмельницьким присягали на вірність Москві. Тому посли насамперед зажадали, аби їх провели до Свято-Успенського собору, де відбувалося це присягання. Вони, сотник Чадуєв і піддячий Щоголєв, хочуть помолитися та скласти подяку Богові за те, що вирвав їх із пазурів харцизників-запорожців. Тих гультяїв, котрі двадцять літ тому відмовилися присягати московському цареві.
54
Так у документі, хоча тут не зовсім зрозуміло, як це — пістолі на конях? Напевно, з царевичем поривалися поїхати і двоє кальниболотських гайдамаків.
55
Соромно мені перед тобою, Василю. Похитнувся я трохи, даруй (