Гетьман Самойлович, знітившись, запропонував послам помолитися в Покровській церкві. Чому ж не в Успенській? — не зрозуміли його москвини. Зніяковівши ще дужче, гетьман сказав, що Свято-Успенський храм згорів невдовзі по тому, як відбулася Переяславська рада. Тоді вже й сотник Чадуєв та піддячий Щоголєв почулися ніяково, бо після тої ради скоїлося чимало лиховісних пригод. Узяти хоча б і головного царського посла боярина Василія Бутурліна, як виявилося згодом, великого здирника і хабарника. Ще по дорозі до Переяслава його почали переслідувати підозрілі невдачі. Ні сіло ні впало з гетьманської булави, яку цар Олексій Михайлович передав Хмельницькому разом із грамотою, хоругвою та шапкою, щезли найбільші коштовні камені. Поки замість них вставляли нові, чи не фальшиві, десь поділася й шапка з дорожезною золотою брошкою, всіяною перлами і самоцвітами. Хто її поцупив — невідомо, хоча підозра падала й на самого боярина Бутурліна. Але тоді посол Бутурлін ще був у царській милості, йому багато чого прощалося за наполегливість у переговорах із малоросами. Непохитним він був і в Успенському храмі, коли гетьман Хмельницький та його старшини раптом зажадали, аби Бутурлін також присягнув від імені царя Олексія Михайловича на вірність Гетьманщині. Боярин, криво всміхнувшись на таку простоту, пояснив гетьманові, що московський цар своїм підданим не присягає. А якщо тут є маловіри, то вони мусять затямити істину: царське слово перемінним не буває. І навіть найменший сумнів у правдивості государевого слова заслуговує суворого осуду.
За таку стійку та мудру дипломатію Олексій Михайлович пожалував бояринові Бутурліну розкішну шубу з соболями на оксамиті, окремо чотири сороки[57] соболів, золотий кубок та сто п’ятдесят рублів на додачу до його платні. На зниклі камінці з гетьманської булави і вкрадену шапку цар поки що заплющив очі. Але, на відміну від неперемінного слова царя, мінливими були його милість і гнів. Уже через рік, коли боярин Бутурлін на чолі московського війська пішов разом із Хмельницьким супроти ляхів, хабар[58] повернувся до нього озаддям. Невдала облога Львова і недолугий похід на Тернопіль розлютили Олексія Михайловича вкрай. Дізнавшись, що сучий син Васька Бутурлін брав посули[59] з мешканців міст за «щадящу осаду» та займався крутійством з військовою казною, государ швидко згадав і щезлі камінчики на булаві для Хмельницького, і вкрадену шапку. Він негайно викликав боярина до Москви. Відчуваючи, що цього разу замість щедрого жалування йому відрубають голову, Бутурлін ще в дорозі випив хмільного меду, приправленого скупою дрібкою миш’яку. Навіть для самогубства жмикрут пошкодував достатньої дози отрути і через таку заощадливість дуже довго корчився в судомах, аж поки захлинувся блювотиною. Не пішло йому на користь приєднання Гетьманщини.
Може, й Хмельницького отруїли невдовзі по тому братанню? — думали московські посли, б’ючи поклони в Покровській церкві.
Услід за гетьманом Богданом вони не могли не згадати і самозванця Тимошку Анкудінова, авантурника, якого колись пригрів біля себе Богдан Хмельницький. Більшого пройдисвіта світ не знав. Урядник московських приказів, піддячий, він наробив стільки боргів та афер, що мусив тікати з Московії. Замітаючи сліди, Тимошка Анкудінов спалив свій дім разом із рідною жінкою Акуліною, яка необачно пригрозила вивести його на чисту воду. Аферист, обійшовши брехнею весь світ, із православного перекинувся на католика, потім був протестантом, мусульманином, іудеєм, хоча достеменно невідомо, за якої саме віри він погодився на обряд обрізання. Видаючи себе за царевича Івана, сина московського царя Василія IV Шуйського, шахрай з неймовірною легкістю входив у довіру королівських дворів, найвищих державних сановників і самого турецького султана. Був-бо неперевершеним златоустом, лицедієм і віршописцем. У Трансільванії князь Ракоці доручив Лжеівану домовлятися з Богданом Хмельницьким щодо військового союзу супроти Польщі. Так Тимошка Анкудінов прибився до гетьмана, який швидко розкусив ошуканця, але вирішив якомога довше потримати його біля себе. У Москві дізналися, де пробуває самозванець, і цар Олексій Михайлович звернувся до Богдана Хмельницького з вимогою видати злочинця. Гетьман, хоч і шукав прихильності государя, несподівано знехтував його волею. Ті, хто зичив Московії смути й занепаду, завжди хапалися за самозванців, як за месій. Мав тут свої міркування й Хмельницький, проте Лжеіван як прийшов, так і щез, опинившивсь аж у Голштинії. Та його й там вистежили московські шпиги. Голштинський герцог врешті-решт видав Тимошку Анкудінова Москві, і його стратили так, як страчували всіх самозванців, — четвертували.