— Опас нам бил смєртний, пакєль нє ослобонілісь, — сказали вони. — А ти уж, ґєтман, за должок нє сєрчай[60].
— Нє чьол я таво[61], — догідливо мовив Самойлович по-їхньому.
— За намі нє увядаєт. Одулєєм твою дєньгу[62].
— Мєкаю[63], — заспокоїв їх гетьман.
— Нє волиньтє! — раптом спаленів Ромодановський. — Ви царєвіча… тобішь самозванца, плута едакаво, зрєлі?[64]
Посли зіщулилися, але сказали так, як уже звикли казати: мовляв, цар послав їх не дивитися на самозванця, а забрати його в Москву.
Щоголєву закралася думка, що Ромодановського теж точить черв’як: чи не справжній царевич прибився на Січ?
Князь звівся з крісла, підійшов до вікна, заклавши за спину пухкі руки. Він довго дивився у вікно, туди, де на сторожовій башті біля в’їзної брами стояв чорногуз. Точнісінько як чоловік, подумав князь. На башточці у птаха не було ні гнізда, ні прихистку, а він сів на її дах, мовби спочити, й зирив довкола цікавим оком. Вивідувач. Треба буде нагнати з пищалі.
Згадавши за пищаль, Ромодановський відійшов од вікна і з підозрою глянув на Чадуєва. Він запитав, як же так вийшло, що сотник стріляв у самозванця й не бачив його? Чадуєв відповів, що тоді було темно і він бачив лише силует самозванця, який погрожував послам шаблею. Сотник був би його застрелив, раз і назавжди покінчивши з ошуканцем, але саме тоді сталося неймовірне — в повітрі пролетів чоловік, ухопив лиходія за поперек і щезнув разом із ним невідомо куди.
Князь склав рожеві вологі губки в куряче гузно й зацмокав, наче просив цицьки.
— Відьмаки, — сказав уже по-своєму Самойлович. — Серед запорожців завжди водилися ось такі характерники, що заморочували й найсвітліші голови.
Ромодановський пропустив гетьманові слова повз вуха. Він ще з більшою підозрою зиркнув на Чадуєва й поцікавився, де та пищаль, з якої сотник стріляв у самозванця. Той закліпав очима й сказав, що пищаль тепер у Сірка. А коштувала вона вісім карбованців.
Втратити власну зброю живим було великою ганьбою для стрілецького сотника, але Ромодановського зараз непокоїло інше. Він би пожертвував не тільки пищаллю, аби лиш глянути хоч одним оком на молодика, який називав себе сином царя Олексія Михайловича. Ще не було жодної людини, котра бачила зблизька і государя, і Симеона. Хоча… один такий чоловік був. Сірко. Заклятий ворог не лише Москви, але й ненависник самого князя. І що тепер у кошового на думці — не вгадає ніхто. Та немає такого гріха, на який би не відважився воєвода Ромодановський заради блага Московії. А винуватця хай шукає Бог, то його клопіт.
Однак спершу він запитав у Самойловича, що той мислить про наміри Сірка й запорожців.
— Якщо бестії вірять у царевича, як поганці в Дажбога, — сказав гетьман, — то вони не віддадуть самозванця нізащо. З Січі його ніяк не видряпаєш. У когось непохитне слово, у когось мета, а в козаків непохитна віра. А що в голові у Сірка — знає лише Сірко.
Гетьманова відповідь з якимось недобрим натяком не сподобалася князеві. Його знудило, аж закрутило в животі — припекло до захожої ями[65]. Тому він швиденько сів у крісло і, посукавши ногами, вирішив довго не розводитися.
— Всяка бєда завсє ізбивна, — сказав Ромодановський. — Ащє в целі спасєнія, то всє срєдства… Как там дальшє, ясновєльможний Іванушка?
Він насмішкувато глипнув на Івана Самойловича, відплативши йому «Іванушкою» за недобрий натяк. Гетьман шпильку впіймав, але відповів з гідністю:
— Finis sanctificat media. — Він-бо теж навчався в Київській академії.
Князь, скривившись, попросовив не говорити французькою, з нього досить малоросійського наріччя, в якому теж дідько ногу вломить. Самойлович пояснив, що це не французька, а латина: мета виправдовує засоби.
От-от, саме так. Ромодановський сказав, що з кошовим Сірком нема чого панькатися: якщо той повстав проти самого царя, то його треба скрутити в баранячий ріг. А як це зробити — князь бачить єдиний шлях. І тут особлива місія знову лягає на Чадуєва й Щоголєва.
Посли зморщили носи, але не від того, що їх налякало чергове доручення. Заворушив вусами і Самойлович — хтось спідтишка зіпсував повітря.
— Нє бздєть! — сказав Ромодановський. — Отздє вам інтіть к царю бєз зазора[66].
Він підвівся з крісла й, дрібно перебираючи ногами, пішов до дверей. Попросив, щоб його почекали, поки він «напужаєт клювача»[67] і зараз повернеться. Князя не було довгенько, всі здогадалися, що він побіг до захожої ями.
60
Загроза смертна висіла над нами, поки не звільнилися. А ти, вуж гетьман, за борг не дивися на нас сірком (