Приземкуватий бджолиний пастух Соловій і сам був схожий на борть — над ним роїлися Божі комахи, що мовби вилітали з його вух, носа, рота, як із викручених у колодах льотків, а вицвілий бриль старого мало чим відрізнявся від очеретяних дашків, що накривали бджолині дуплянки.
— Підоспів акурат на обліт, пане кошовий! — сказав Соловій, здмухуючи бджолу, що заплуталася в його вусах. — Сідай і дихай.
Дихати було чим: груші викидали перший біло-жовтавий, як молозиво, цвіт і розливали довкіл теплу медвяну пахощ. У чашечках того цвіту копошилися бджоли, перелітали з квітки на квітку, шукаючи, де солодша.
Голосно щебетали пташки, яких у Грушівці гніздилася тьма, і Сірко не міг надивуватися їхньому співу: щиглики, очеретянки, деркачі, горлиці, бугайчики, одуди, всяка мала чи велика пташина ніколи не перекрикували одне одного — котресь співало, а всі інші слухали, чекаючи своєї черги. Зовсім не так, як люди.
Соловій із цікавістю поглядав на незнайомого молодика; він уже чув, що на Січі пробуває царевич, і щось підказувало Соловієві, що оце ж він і є, але спитати не наважувався.
— Зозуля ще не прилітала? — збив його з думки Сірко.
— Яка зозуля?
— Та, що мене не забула.
— Десь уже в дорозі, — сказав Соловій. — Оце якраз її пора.
— А соловейко?
— Хіба я тобі хто? — Бджоляр напнув нижню губу і так затьохкав, що все птаство довкола занишкло, навіть бджоли перестали густи.
— Є ще порохня в порохівниці, — похвалив його Сірко і сів на пень, яких тут чимало було розкидано замість ослонів. Розхриставши легенький весняний кунтуш, він дістав люлечку.
— То ти приїхав дихати чи обкурювати пчулок? — спитав Соловій.
— Приїхав, бо приїхав, — сказав Сірко. — А ти розпали кабицю та зготуй нам якусь юшку.
— Добре. Тільки скажи мені спершу, хто розумніший: чоловік чи бджола?
— Чоловік, — відповів кошовий.
— А я думаю, що бджола.
— Ні, якби вона була розумніша, то ми з тобою, Соловію, сиділи б у борті, а бджола гуляла б на волі.
— А от і ні, — заперечив Соловій. — Якби бджола була дурніша за чоловіка, то вона б зараз варила юшку, а я сидів би на квітці.
— Така суперечка не має кінця, — сказав Сірко. — Берися до кабиці.
Соловій, узявши в поміч Вавила і Муху, пішов до бурдюгу[71].
Сірко сам на сам зостався із Симеоном. Бачив, що той і тут не знаходив собі місця. Не помічав бджіл і грушевого цвіту, не чув пташок, не відчував медвяної пахощі. Буває: коли на душі камінь, то від краси, що навколо, тягар тільки важчає. Сірко щиро співчував царевичу. Він уже прив’язався до нього, а може, й полюбив. Це юне обличчя випромінювало внутрішню волю й рішучість. Навіть під печаттю зажури й сум’яття, як ось тепер, у його міцно стулених вустах, у відкритому чистому погляді вгадувалася одержимість.
Сірко розкурив люлечку і показав чубуком на сусідній пеньок. Симеон сів, теж дістав уже натоптану носогрійку, довго викрешував вогню, поки зайнявся трут.
— Кажи, — підохотив його Сірко.
— Що?
— Усе, що думаєш.
— Думаю я багато, — сказав Симеон. — Але мушу щось і робити. Для початку хочу написати листа на Дон.
— Кому?
— Козакам. Не старшині, а голоті. Я через те й пішов із Дону на Січ, що тамтешні старшини зрадили Степана Разю й продалися боярам.
Десь при березі у вільшині голосно заспівала вивільга, чий голос був схожий на солов’їний, і Симеон притих, наче він був пташкою і чемно чекав своєї черги на спів.
Він сказав, що хоче написати донцям листа, скріпленого царською печаткою, тією, що зробили йому запорожці. Звернеться до сіроми, до козаків, які мають непідкупні душі, аби заручитися їхньою підтримкою. Нехай вони переб’ють усіх зрадців та недовірків, поклоняться йому, царевичу, і тоді він, зібравши по містах якомога більше людей, піде на Москву. Там відкриє цареві очі на правду, погромить бояр, відплатить кожному по ділах його, а козаки дістануть заслужену винагороду.
Сірко остудив цей запал: навіщо ж збирати людей, якщо він, кошовий, може хоч зараз дати йому надійну охорону і нехай іде до царя.
Симеон стояв на своєму: ні, йому небезпечно йти без великого війська. Бояри його вб’ють.
— Тоді наберися терпіння, — сказав Сірко. — Всьому свій час. Якщо Бог уберіг тебе в таких іспитах долі, то виходить, намітив тобі особливе призначення.