Другий лист був до воєводи боярина Ромодановського. Потерпаючи за рідних, Сірко спішно йому звіщав, що людину, котра називала себе сином великого князя Олексія Михайловича, він висилає, закуту в ланцюги, разом із його дев’ятьма поплічниками до Москви.
— Стривайте! — озвався курінний Добривечір по тому, як було прочитано обидва листи. — А як же ми віддамо їм Лучку й Мережку, якщо вони сидять під арештом у гетьмана?
— По дорозі підсядуть, — сказав Сірко.
Ще якби не ті ланцюги, то, може, не так тяжко було б запорожцям прощатися з Семеном, — ну, поїхав собі, то й поїхав, ніби до царя в гості, — а так не одне серце защеміло й не один козак втер сльозу, коли Семена Горобця заковували в заліззя біля січової кузні, за валом, недалечко від грецької хати. Ще й день видався на славу — щедро припікало літнє сонечко, бузьчиха на гнізді розгорнула крила, щоб її пташенята були в холодочку, але вона добре бачила, що багато січовиків поховалися в куренях, аби не ятрити душу; пішов до себе й Сірко, а чимало цікавих таки вийшли до кузні, стали біля возів, на які висаджували одного по одному закованих у кайдани донців.
Ось уже й Іванові Міюському наділи на ноги й на руки залізне обіддя, Іван, «хохлач по рождєнію»[80], весь час осміхався, якось так загадково осміхався у вуса — не тепло й не холодно, а так ніби вибачливо, з розумінням, що доля є доля і від неї не втік ще ніхто, відколи сонце світить у небі.
До супроводу трьох підвід із колодниками приставили десятьох козаків Кальниболотського куреня на чолі з їхнім отаманом Добривечором; серед них були Іваник, Вовкотруб і Тхорик, який уже виплакав усі очі й тепер тільки шморгав червоним носом. Дивно, що такий хоробрий і кріпкий козак мав чуле, незачерствіле у кривавих сутичках серце.
Окрім кальниболотців, Сірко приставив до конвою зовні тихого Кирика, мало помітного в козацьких вікторіях, а проте показного поставою і миловидого пластуна. Добривечір у душі трохи образився, підозрюючи, що кошовий не сповна довіряє не лише кальниболотським гайдамакам, але і йому, курінному. Проте змовчав: нехай буде гречка. А там він ще пригляне й за Кириком.
Семен Горобець очей не ховав, поглядав на козаків мовчки, спокійно, навіть з легкою погордою. А вже в останню мить перед від’їздом гукнув хрипким голосом:
— Вибачайте, лицарі-запорожці, і зоставайтеся здорові! Нехай до вас прихиляється небо, а на мене зла не тримайте!
Поїзд із трьох підвід та одинадцятьох комонних, заскрипівши колесами, рушив, але козаки не розходилися і ще довго дивилися йому вслід. Із тих, що від’їхали, тільки Тхорик повсякчас озирався на матінку Січ і махав їм шапкою-биркою, наче це його, бідолашного Тхорика, випроводжали до Москви на неминучу смерть.
Поки тривала ця тяганина із самозванцем, Сірко не сидів склавши руки, а ходив на татарські улуси, гуляв по степах, де чувся дух бусурменський чи тупіт орди, й ось одного разу на річці Інгул сталася придибенція, не вельми примітна з першого погляду, яка в майбутньому вплинула на долю всієї України, — жаль, що про те вже не міг знати Сірко.
Коли кошовий спочивав табором поблизу того-таки Інгулу, один з його пластунівських роз’їздів — Онисько Борода, брати Темниченки, Гиря і Костогриз перейняли дивний татарський чамбул з дев’ятьох вершників, очолюваний — хто б міг подумати! — дорошенківським старшиною. Вони гнали п’ятнадцятьох наших зв’язаних невільників на Очаків, тримаючись чимдалі від Дніпра, щоб не потрапити до рук запорожців. А тут якраз — здорові були! — запорожці навстріч. Як з-під землі.
Порубавши половину бусурменів, що, будучи в більшості, спробували чинити опір (Костогриз двох утопив в Інгулі), пластуни привели захоплених до кошового, і Сірко впізнав у верховоді татар знайомого дорошенківця. Це був ротмістр гетьманської надвірної сотні, удатний на розум і вроду Іван Мазепа. Щоправда, на допиті він назвався генеральним писарем[81] гетьмана. Під час обшуку в Мазепи знайшли кілька листів, переданих Дорошенком для хана Селім-Гірея та візирів із проханням про допомогу бодай у десять тисяч орди, а крім усього, писалося й про те, що гетьман посилає в дарунок ханові п’ятнадцять закованих у колодки запорожців.
Дорошенко підбріхував. Щоб задобрити хана, він назвав полонених запорожцями, і, якби це була правда, Сіркові козаки тут-таки роздерли б Мазепу на шматки. Проте бранці виявилися звичайними посполитими, котрі перебігали від Дорошенка на лівий берег і тим заслужили покарання. І все-таки це були християнські душі, якими Дорошенко наважився торгувати як монетою, викликавши в запорожців нестримну лють. Сірко насилу їх втихомирив і запропонував забрати юдиного сина на Січ, де й вирішити його долю.
81
Справді, на той час 35-річний Мазепа був уже генеральним писарем, хоча літописець Самійло Величко, а вслід за ним і Дмитро Яворницький помилково називають його ротмістром надвірної хоругви.