Це курінний Добривечір затяг густим басом, а йому тонко вторили на дівочий голос Тхорик, Іваник і Вовкотруб:
— Мої вже співають, — задоволено сказав Максим Щербак.
— Ліш би нє буянілі.
— Може, вип’єш із нами?
— Нє положєно. Да я і нє п’ю.
— Чого ж так? — спитав Максим Щербак. — Слабий?
— Рука должна бить твьордой і точной.
— Покажи.
— Что?
— Руку.
Казатул завагався, не знаючи, як він повинен показати руку, але трохи подумав і виставив правицю долонею вперед.
— Віш?
— Ого! — вигукнув Максим Щербак і несподівано взяв Казатулову руку в свою.
Заплічний майстер здригнувся. Уже вісім років ніхто з людей не торкався до нього, окрім жінки Пульхерії та синочка Акіма. Сам він часто брав за шкірки злочинців, а щоб хтось діткнувся хоч пальцем до нього — ні, такого не було.
Козак з цікавістю дивився на його мозолясту, тверду, як підошва, долоню.
— Довго жить будеш, — сказав Максим Щербак.
— Пачьом знаш?
— Ось, бачиш? — Він показав на борозенку життя, майже стерту на долоні руків’ям батога й сокирищем. Але внизу долоні вона вихоплювалася майже до кисті й закінчувалася розгалуженим колоском.
— І что? — спитав Казатул.
— Колос! Житимеш довго й щасливо. І жде тебе слава велика.
— Спасіба, казак! Токмо жість наша — ето ігра в зєрнь[86]. Нікто нє вєдаєт, что она завтра тєбє подкінєт.
— Я відаю. Знаю, що кажу.
— Ти нікак знахарь, мілок? — посміхнувся Казатул і подумав, що таких відьмаків переважно спалюють на вогні — під його сокиру вони не потрапляють. — А чєм посуліш?
Запорожець його не зрозумів.
— Чєм поручішся, что жізнь мнє такая отмєряна?
— Чим? — Максим Щербак чудно всміхнувся. — Головою.
Кальниболотці завели нову пісню.
— А що каже самозванець? — спитав Максим Щербак.
— Блядословіт.
— Про Сірка?
— Нє, про Сєрка ні слова плахова. С огня спрашівалі, нє падстрєкал лі кашєвой єво назваться царєвічєм. Нєт, ґріт. Всьо на Івашку Міюску сваліваєт. Завтра, чай, ісповєдуєт єво поп. Пасмотрім.
— А цар бачився з ним?
— Чаво?
— Цар, питаю, стрічався із самозванцем?
— Нє царскоє єнто дєло, с богохульнікамі встречатся.
— Погано, — сказав Максим Щербак.
— Отчєво жє?
— А що, коли він і справді царевич?
— Нє хулі, казак. Нє сєй крамолу.
— Хіба ти не бачив, що він схожий на царя?
— Даволє, — сказав Казатул. — Нє вєлєно мнє судачіть об єнтом.
Він порадив запорожцеві чимшвидше вибратися з Москви, бо з такими балачками той може позбутися голови, якою щойно ручався.
Максим Щербак підвівся, злегенька кивнув і вислизнув за чорну завіску.
Казатул кинув до рота останнє коров’яче око і ледве не вдавився. Він лиш тепер зрозумів, що стільця під козаком не було. Сидів той відьмак, а чи висів, невідомо на чому.
Виходячи з кабака, заплічний майстер намагався не дивитися на козаків, що химерними тінями хиталися в скупому світлі лоєвих свічок. Але ще й надворі його наздогнала пісня:
Казатул не тямив, про що співають запорозькі розбишаки, але їхні задиристі голосини діставали його до самої печінки, аж холодок пробігав усім черевом. Життя — це гра в зернь, думав він, тільки зернь ту кидає не людська рука.
Розділ ХVIII,
який оповідає про жорстоку страту лжецаревича Симеона, спритність заплічного майстра Казатула та про Сірків жаль за неспасенною душею
Семен Горобець, хоч і голодував під час тижневого посту, але за цей час помітно вилюднів, адже його вже не допитували, не мордували, і він трохи оклигав душею і тілом. Та коли надійшов час каяття, хлопцеві мовби щось зробилося з головою, і його сповідь геть спантеличила попа Капітона. Семен Горобець замість каятися знов почав розповідати, як він, будучи малолітком, дзизнув по макітрі боярина Іллю Милославського, за що його хотіла звести зі світу рідна матінка Мар’я Іллівна, та на допомогу прийшов добросердий стряпчий Михайло Савостьянов.
Піп Капітон хотів було зупинити єресь, але сповідальник говорив так щиро і переконливо, що не повернувся язик його перебити. Піп Капітон мов живих побачив перед собою двох жебраків — сліпого однорукого Іллю та кривого Прокла, побачив, як вони тягнуть на возику нещасного малюка, прикиданого ганчір’ям, і йому навіть здалося, що колись, дуже давно, він зустрічав цих двох старців біля Воздвиженської церкви, в якій відправляв службу. Так-так, він тоді ще здивувався, що чоловік не має очей та однієї руки, а весь час усміхається до неба, і кривий, який старцював з ним на пару, теж не скиглив, не канючив милостиню, а приймав її з гідністю заради Христа.