— Не до гульні було, — відповів Добривечір, ховаючи очі.
— Не до гульні, — услід за ним повторили кальниболотські гайдамаки.
Сірко похвалив їх за добру роботу, і Тхорик, косуючи на мисник, мав ще надію, що кошовий запропонує пом’янути Семена Горобця, але не щодня котові масниця. У батька Сірка було клопотів під зав’язку, і він відпустив кальниболотців, пообіцявши покликати їх, коли дуванитимуть[91] кримську здобич.
Допитавши язиків через товмача, якого так і звали Товмач, прецінь і родом він був із села Товмач, Сірко притомився, бо то була довга пісня, коли татарин каже слово, а Товмач йому десять, — знав-бо, холера, татарську мову краще за кримчаків, тому й допитував довго, не випускаючи з рук малахая.
Тож після походу та допиту Сірко притомився і вирішив лягти спати раніше, разом із півнем паном Горлом, який уже влігся під драбиною в сінях, підклавши під свою гребенясту голову грябця замість подушки, як ото чоловік підмощує руку. Через густий туман звечоріло раніше, а кошовому спалося на туман, як на дощ.
Він уже роззувся і хотів було витягти з вуха сережку, щоб заховати її в чобіт, але раптом тихенько бренькнула шибка й на столі погас каганець. Серце Сіркове тенькнуло, він ще ніколи так не чекав цього знаку, тому й спитав не так, як завжди:
— Ти живий? Якщо так, то заходь.
До куреня вступив Кирик. Сірко навіть у темряві бачив його загострені вуса, схожі на ластів’ячі крила, й короткий оселедець, що спадав пластунові за вухо.
Кирик по-своєму, якимось химерним робом, сів навпроти Сірка, наче завис у повітрі, але кошовий сказав, щоб він узяв ослінчик і не тратив намарне сил. Кирик послухався, підсунув ослінчик ближче до ліжка, на якому сидів босий Сірко, і доповів, що все зроблено так, як велів кошовий.
Сережка у вусі Сірка так зблиснула, аж Кирик побачив його широку усмішку на всі передні зуби — прижовклі від люльки, зате рівні й міцні, як слонова кість.
— Де ти відпустив донців? — спитав Сірко.
— За Тулою.
— Чому так далеко?
— Нам було весело разом, — відповів Кирик. — Вони гарно співали. А пісні…
— Що пісні?
— Вони додають мені сили. І ще чогось… Навіть не знаю.
— Я знаю, — сказав Сірко.
— Чого?
— Пісня — це голос крові. Вона очищує душу, як шабля повітря. Куди пішли донці?
— До себе. Іван Міюський обіцявся прийти, як покличемо.
— Добрий козачина, — мовив Сірко. — Таких авантурників я люблю. Таких не здають.
— Ми й Семена Горобця не здали. Не було ще такого, щоб Січ видавала людей.
— Де ти його підмінив?
— Уже в ніч перед стратою. Вивів Семена в надійне місце, а сам убрався в його тюремну опанчу й личину.
— А він що? — спитав Сірко.
— Не хотів. Опинався. Думав, що мене скарають замість нього.
— Ти відрубав його катові голову?
— Не пальця ж, — сказав Кирик. — Відрубав так, щоб її не впізнали. Голову.
— Борюкався довго?
— Ні. Саме стільки, щоб помінятися з ним хламидами.
— А далі?
— Стративши ката замість Семена Горобця, я пішов до Москви-ріки. Лишив на березі хламиду і поплив під водою куди мені треба.
— Дідьків хвіст! — вигукнув Сірко. — Такого ще не вдавалося нікому.
— Хтозна. Це найпростіше, що може бути, тільки не всяк до такого додумається. Не всяк і наважиться. А додумався хто? — весело спитав Кирик.
— А хто?
— Ви, пане кошовий. Ви навіть підказали, де його можна знайти. «Под пушкой», пам’ятаєте?
— Та ну тебе! Жаль, що цього не можна розповісти навіть Кміті. Старий би порадів за свого учня. Де ти його залишив?
— Кого? — спитав Кирик, чомусь подумавши про Кміту, а ще радше про Христусю. Аж серце взялося вогнем.
— Семена Горобця, — сказав Сірко.
— Семена я залишив у надійному бордюзі в плавнях. Тепер бідаці знов доведеться жити під чужим ім’ям і довго не показуватися нашим козакам на очі.
— Не пропаде, — мовив Сірко. — Мені іншого жаль.
Кирик почекав, поки Сірко скаже, чого йому жаль, але кошовий примовк і моргнув сам до себе зламаною бровою.
— Чого? — спитав Кирик.
— Казатула жаль.
— Жартуєте?
— Та ні. Бач, як виходить: він висітиме на кілках на Болоті, а Бог не заступиться за нього навіть на тому світі. Катова душа неспасенна. Дідька рогатого хвіст.
— Пане отамане…
— Їдь, — сказав Сірко. — Ти заслужив. Даю тобі два тижні. Поспішай, бо ще покине тебе, а я буду винен.
Кожен значний козак мусить мати свою Мерефу, — подумав кошовий. — Навіть якщо він навідується до неї раз на роки.