Тут у набитому новими пришельцями великому будинку є один земляк з Єлисавету. З тих часів знайомий, коли я в 1918 році бадьоро редагував там українську газету. У 1919 році він пережив Григор’ївський погром. Його родина бачила зблизька ту смерть, про яку моя бабуня казала: «видима смерть страшна». У Харкові він уже десь працює, десь учиться, вже має сім’ю. На дверях написано, скільки разів кому дзвонити — йому сім разів. Це значить, що в квартирі живе не менше як сім родин. Новий побут.
У нього тільки одна кімната, і мене треба десь покласти. Нема куди. Але є сусідка, чоловік її кудись поїхав. Вона вагітна на останніх днях, щохвилини може родитися новий громадянин. Та якось воно буде. І я засипаю в одній кімнаті з незнайомою вагітною єврейською жінкою. Засипаю швидко ясним молодим сном, моїм першим сном у столиці УРСР.
■
Лопань теж має свою історію.
М. Хвильовий.
Наші міста неоднакові, слава Богу. Як і людські житла, міста мають свій запах. Харків пахне інакше як Одеса, інакше як Київ. Курява над містом своя слобожанська, повітря з Дінця, з Донбасу долітає на береги трьох річок: Лопані, Харкова й Нетечі, і разом — харківське повітря.
Це місто дуже українське. Були слободи, хутори: Панасівка, Іванівка, Москалівка, Основа та інші. Розросталися, зливалися і під шкаралупою санкт-петербурзької адміністрації виросло губерніальне місто. На горі собор і Присутственные Места. Це чудове слово казьонної петербурзької мови. Хто власне там присутствує? Думаю, що влада. І тепер вона присутствує. Зветься губвиконком. А в будинку Дворянського Зібрання — ВУЦВК — Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет. Над масивними дверима червоного дерева, через які поспішала колись чепурна публіка на балі і концерти, тепер мідними літерами скульптурно: заля засідань.
На Сумській вулиці, у важкій, солідній будівлі «Совета Съездов Горнопромышленников Юга России» тепер ВСНХ — Всеукраинский Совет Народного Хозяйства. Є на вивісці і український переклад, адже це УРСР, чи як тоді писали УСРР.
Колись були в Харкові великі ярмарки, великі купці, тисячами пудів ішли звідси: вовна, сало, шкіри, а сюди мільйонами аршинів ситець, мануфактура. Але будинок харківської біржі був скромний, ніби павільйон на ярмарках, в ньому не було величі одеської біржі.
Коли я починав своє життя в Харкові, біржа ще стояла внизу Миколаївської площі, потім площу поширили і біржа зникла якось непомітно з нашої пам'яті.
На полях Нової Сербії, за Дінцем шахти, домни — вугілля, залізо. Щоб навчитися керувати машинами, залізницями, добувати залізо — над кручею, понад річкою Харків стоять з темної цегли корпуси Технологічного Інституту. Високого калібру школа інженерів. А в долині під кручею Технологічного саду живе своїм незайманим, тихим життям Журавлівка, малі будинки, ще багато дерев і ще мало камінного бруку. Тут дорога на Свинячий хутір, десь близько Коробові хутори, Дінець і його прекрасні береги.
І хто ти, Журавлівко, хто ти? На підступах до Технологічного Інституту, до заводів? Село чи хутір? Невже місто? Важко сказати. Такий цей Харків. В ньому так м'яко, не болюче відчувається перехід від Слобожанських селищ, від затишних вуличок, від білих хат, до великих заводів, до університету, до театрів.
■
Є українські міста геометричних ліній, їх небагато. Будували їх за планами люди петербурзької імперії: Одесу, Миколаїв, Катеринослав. Навіть мій Єлисаветград виростав за планом як передмістя при кріпості св. Єлисавети і головна магістраль звалася Велика Перспективна вулиця. Перерізала вона все місто від кріпості на одному кінці до водонапірної башти на другому. Чується в цій єлисаветградській Перспективній вулиці українського степового півдня — відгомін, далекий до невпізнання і заглушений, іншої перспективи — Невської,— тієї величної в Санкт-Петербурзі. То звідти доходили до нас плани, коли петербурзька імперія відсувала дедалі турецьку імперію.
Харків не має перспективних вулиць, може навіть не має головної вулиці. Були колись прозаїчні дороги — Сумська, Московська, Катеринославська. Місили колись болото на цих дорогах вози і брички, тепер брук і тротуари, а назви ті самі — прості, без пафосу.
Нова влада 1920 року, звичайно, прагнула змінити життя, але зробити це не так просто. Змінити назви вулиць легше. До того ж хотілося зробити перші роки своєї влади героїчними, легендарними. Нашкрябувано з недавніх подій мало відомі для нас імена і перейменовувано вулиці. Було якесь несамовите бажання все назвати на новий кшталт. Жорстокий наступ був, звичайно, на святих і на церкву. Благовіщення, Вознесення, Мироносиці мусіли дати місце Карлу Марксу, Дзержинському і навіть Фейєрбаху. Добре, що хоч не почали нового літочислення, як це зробили французи понад сто років перед нами. Ми залишилися зі старими календарними назвами, без флювіялів, термідорів, що їх хотіли накинути французам нетерплячі Робесп’єри. Літочислення залишилося старе, хоч дехто пробував урочисто починати добу від Октября.