1 Канада була за тих часів англійською колонією, де не Існувало рабства.
2 Квартерон — мішанець мулата з білим.
— Гей, Джіме-Галченя! — мовив містер Шелбі, а тоді свиснув і кивнув хлопчикові гроно родзинок,— Ану держи!
Малюк чимдуж скочив уперед і вхопив подачку. Господар засміявся.
— Іди-но сюди, Джіме-Галченя,—сказав він.
Хлопчик підійшов, і господар погладив його кучеряву голівку, а тоді поплескав підборіддя.
— А тепер, Джіме, покажи цьому панові, як ти вмієш співати й танцювати.
Хлопчик дзвінким і чистим голосом завів одну з тих диких та химерних пісень, що поширені серед негрів, супроводжуючи спів кумедними рухами рук, ніг і всього тіла.
— Браво! — вигукнув Гейлі, кидаючи йому півапельсина,
— Ну, а тепер, Джіме, покажи, як ходить дядечко Куджо, коли в нього ревматизм,— сказав господар.
Гнучке тільце хлопчика раптом немовби скоцюрбилось, на спині випнувся горб. Спираючись на господареву тростину, він зашкутильгав по кімнаті, скрививши обличчя й спльовуючи на всі боки, точнісінько як старий дідуган.
Обидва чоловіки зареготали.
— Бравої Знаменито! Оце-то малий! — примовляв Гейлі.—цього пуцьверінка будуть люди, щоб я так жив... А знаєте що? — раптом сказав він, плеснувши містера Шелбі по плечу.— Докиньте мені ще малого, і хай буде по всьому... отак. Ну що, хіба це не по справедливості?
Об тій-таки хвилі двері тихо відчинились, і до кімнати зайшла молода квартеронка, що виглядала років на двадцять п’ять.
Досить було перевести погляд з хлопчика на неї, щоб зрозуміти: то його мати. Ті самі глибочезні темні очі під довгими віями; ті самі пишні й шовковисті чорні кучері. Легкі рум’янці на її смаглявому обличчі враз проступили дужче, коли вона побачила незнайомого чоловіка, що пильно й зухвало розглядав її, не приховуючи свого захоплення. Сукня була на ній як облипла й вигідно окреслювала її гарну постать. Тендітні руки й стрункі ноги також не уникнули гострого ока торговця, що звик за одним поглядом складати ціну доброму людському товарові.
— Чого тобі, Елізо? — спитав господар, коли вона зупинилась і нерішуче поглянула на нього.
— Даруйте, пане, я шукала Гаррі.
Хлопчик підскочив до неї, показуючи свої набутки, що їх поскладав у пелену платтячка.
— Ну, то забирай його,— сказав містер Шелбі. Підхопивши дитину на руки, вона квапливо подалася з кімнати.
— Бий мене сила божа! — вигукнув торговець, у захваті обертаючись до господаря.— Оце ви маєте товар! Та за цю дівулю в Орлеані хоч сьогодні можна хапнути ціле багатство. Я ж сам бачив, як там платили по тисячі й більше за жінок, аніскілечки не кращих.
— Я не хочу наживати на ній багатства,— сухо відказав містер Шелбі і, щоб змінити тему розмови, відкоркував ще одну пляшку вина й спитав гостя, як воно йому смакує.
— Чудове, сер, чудове!.. Перший сорті — сказав торговець, а тоді, запанібрата поплескуючи містера Шелбі по плечу, знову повів своєї: — Ну, то скільки ви хочете за цю дівулю? Що я маю дати? Яка буде ваша ціна?
— Містере Гейлі, я не продаю її,— відказав Шелбі.— Моя дружина не розлучиться з нею, хоч би її оцінили на вагу золота.
— Ет, жінки завжди таке кажуть, бо нездатні рахувати. А тільки-но розтлумачите їм, скільки годинників, страусового пір’я та всіляких там брязкалець можна купити за ту вагу золота, і вони миттю заспівають іншої. Ось як я це розумію.
— Кажу ж вам, Гейлі, про це годі й балакати. Коли вже я сказав — ні, то значить, ні,— рішуче промовив Шелбі.
— Ну гаразд, а хлопчиська віддасте? — спитав торговець.— Погодьтеся, щ я заправив з вас по-божому.
— Та навіщо вам, скажіть, цей малюк? — запитав Шелбі.
— Бачте, я маю одного приятеля, що прибрав собі таке діло: скуповує гарних хлопчиків і вирощує їх на продаж. То панський товар — їх продають у лакеї до великих багатіїв, що мають грошву на таких красунчиків. Вони ж полюбляють у домі гарних молодиків — щоб відчиняли їм двері, прислуговували коло столу, доглядали їх. Отож і ладні платити за них добрячі гроші. А це мале бісеня таке кумедне, та ще й до музики хист має — одне слово, товар добрячий.
— Не хотів би я його продавати,— замислено промовив містер Шелбі.— Річ у тім, що я маю добру душу, і мені страшенно прикро розлучати хлопчика з матір’ю.
— Он як?.. Та що ж тут дивного?.. Я вас чудово розумію. То неабияка халепа — мати справу з жінками. Терпіти не можу, коли вони починають скиглити й верещати. Воно таки страх неприємно, але я, знаєте, в цьому ділі завжди обходжуся без них. Чом би й вам не відпровадити кудись цю дівулю, хоч на якийсь там день чи, може, й на тиждень? Ми б тим часом тихенько все влаштували, а тоді нехай вона собі вертається. Ваша жінка може подарувати їй якісь там сережки, чи нову сукню, чи ще якийсь дріб’язок, і вона враз яро все забуде.