Господар цього молодого невільника відправив його працювати на фабрику з пошиття мішків. Кмітливий Джордж зумів стати першим серед інших робітників цієї фабрики. Він винайшов верстат для обробки конопель, і це при тому, що він — технік-самоук! Безперечно, Джордж був талановитою людиною, а його винахід можна було прирівнювати до машини Уїтні для очищення бавовни.
На фабриці його поважали й любили, бо було за що: у його красивому молодому тілі жила не менш прекрасна і світла душа. Він був привітним і люб’язним з усіма. Але за законом цей обдарований мулат був не людиною, а лише річчю, робочою силою, і повністю залежав від свого деспотичного і обмеженого господаря. Почувши про Джорджів винахід, який так його прославив, цей джентльмен навідався на фабрику, щоб подивитися на свого мудрого раба. Власник фабрики радо зустрів його і привітав, що у нього є такий цінний невільник.
Містера Гарріса провели по усій фабриці. Джордж гордо показав йому свою машину, поводячись так вільно і розкуто, що його господар відчув себе порожнім місцем поряд зі своїм рабом. Окрім того, невільник вразив його своїми красою та успішністю. Це спричинило вибух гніву у ницій Гаррісовій душі: «Як сміє якийсь раб щось винаходити та розмовляти із панами, мов з рівнею?! Це необхідно виправити! Негайно забрати його із фабрики, долучити до польових робіт… Тоді й побачимо, який він герой!»
Уявіть же собі, читачу, як здивувався фабрикант і всі, хто працював із Джорджем, коли господар зажадав виплатити йому зароблені рабом гроші і повідомив, що забирає його додому!
— Як, містере Гарріс? — власник фабрики не приховував, що це для нього несподіванка.
— Дуже просто: він належить мені!
— Ми підвищимо йому заробітну платню, сер!
— Не у тім річ. Просто я не схвалюю, що мої раби працюють на когось іншого. Джордж потрібен у моєму господарстві.
— Сер, він же просто створений саме для цієї роботи!
— Натякаєте, що праця, якої потребує мій маєток, йому не підходить?
— Адже Джордж винайшов машину! — втрутився у розмову один із майстрів. Це спричинило новий спалах люті містера Гарріса.
— Ну звісно! Чому б рабові не винайти машину, яка полегшує працю? Ці негри ще й не на таке здатні, аби не працювати! Мені це страшенно не подобається. Раби створені для будь-якої роботи! Тому нехай збирається додому. Це моє остаточне рішення.
Джордж, здавалося, скам’янів, слухаючи, як вирішувалася його доля. Він знав, що протистояти примхам цієї людини неможливо. Він стояв, склавши руки на грудях і стиснувши зуби, проте в його душі вивергався справжній вулкан протесту, який розжареною лавою розтікався по жилах. Він глибоко дихав, його очі гнівно виблискували, мов вуглини. Ще мить — і цей протест вирвався б на волю, проте доброзичливий і кмітливий фабрикант вчасно сказав стишеним голосом, торкнувшись його руки:
— Не сперечайся, Джордже, їдь. Згодом ми знайдемо спосіб, як допомогти тобі.
Та цей вияв підтримки не залишився непоміченим для деспотичного пана. Він зрозумів, про що мова, хоча не розчув до пуття ані слова. Це обурило його і спонукало показати присутнім, хто тут керує ситуацією.
Тож Джорджа забрали з фабрики і призначили його на найчорнішу роботу. Він не зронив жодного слова, але його вигляд красномовніше за будь-які слова доводив, що людину перетворити на річ неможливо: його чорні очі метали блискавки, а чоло загрозливо хмурилося.
Еліза познайомилася і побралася з Джорджем ще у той щасливий час, коли він працював на фабриці. Фабрикант цінував і поважав Джорджа, тому й надавав йому свободу. Місіс Шелбі, як справжня сваха, усіма можливими способами підтримувала цей шлюб і щиро раділа, що у її гарненької улюблениці є така чудова пара. Їх урочисто одружили у вітальні маєтку Шелбі. Господиня власноруч прикрасила волосся нареченої флердоранжем, накинула на неї фату. Еліза була прекрасною нареченою. Святкування було гідне не лише рабів. Тут усього вистачало: і тортів, і вина, і святково вбраних гостей. Усі щиро милувалися нареченою і вшановували господиню, яка так опікувалася долею своєї вихованки-служниці.
Перші два роки заміжжя Еліза бачилася з чоловіком часто. Їхнє щастя затьмарила лише смерть двох немовлят, яких вона палко любила. Вона так страждала, що місіс Шелбі просто-таки із материнським співчуттям лагідно умовляла її змиритися із цією втратою і заспокоїтися, поклавшись на волю Божу.
Лише після народження Гаррі Еліза трохи ожила і до неї повернувся душевний спокій. Вона мала у серці стільки невитраченої материнської любові, яку і віддала усю цьому крихітному створінню. Затягнулися душевні рани, і вона жила щасливо, аж поки її чоловіка примусово не перевели із фабрики на ферму, де він тепер повністю залежав від господаря-самодура.