Не розв'язавшись з такою думкою, він вийшов на згірок - подивитись, куди пішла дівчина. Було уже пізно. Дівчини не видно,- тільки зеленіли то там, то там, обложившись полями, хутірські сади, як розкішні квітники, а між зеленою листвою вишняку, груш, слив та яблунь біліли чепурні хаточки. Парубок постояв на згірку, помилувався красою околиці, задивився на один хутір, на другий; пригадував хазяїнів їх, перебирав у пам'яті їх дочок,- та, теряючись в догадках, і повернув назад - додому.
Ішов він такою ж тихою ходою, як і сюди, а може ще й тихшою,- та все думав та думав… А в серці - почував він-прокидалось щось невідоме, чудне: і важко мов, і легко, і сумно, й весело, і хочеться співати й хочеться плакати… Сльози не ллються, а голос рветься; несподіваний сум обіймає голову; думка дум-\ ку гонить: нігде пристати, ні за що зачепитися - так \і ганяє за маною… А перед очима - зелена керсетка, червона спідниця, знадний з усмішкою погляд, червоні, як кармазин, уста,, з котрих виглядає рядок дрібних, як перли, зубів… У його аж мороз пішов поза спиною… "Оце так!! - промовив він уголос.- Чи не здурів, бува, я, чи не.збожеволів?.. Дома худоба не напована, а я блукаю тут - і думати забув!" Та, піднявши вгору голову, чимдуж придав ходи в ноги.
Ось незабаром і Піски. На самому краї села, од вигону, (стояла невеличка хатка, вікнами на широкий шлях. З-за хатки виглядали невеличкі хлівці, повіточ-ки; трохи далі - тік; за током - огород; а все кругом обнесено низенькою ліскою. Зразу видно було, що то плець не дуже заможного хазяїна. Не достатки, а тяжка праця кидалась в вічі. Хата хоч старенька, та; чепурна, біла,- видно, біля неї ходили хазяйські руки; двір виметений, чистий; огорожа ціла, хоч і низенька, а ворота дощані, хрещаті.
Недалечке від хатнього порогу стояла немолода вже молодиця, бідненько зодягнена,- і, розсипаючи з миски зерно, голосно скликала курей. Натомість з хлівця прожогом вискочила невеличка свинка й кабанчик - і давай похапцем хламати зерно, не підпускаючи курені Молодиця спершу кричала на непроханих гостей- "аря, гладкі, аря!", потім того плескала в долоні й штовхнула кабанчика ногою; а як побачила, що нічого з такими ненажерами не вдієш ні криком, ні бійкою,- вона висмикнула з мітли держално - і давай потягати "ненаситну прожир" і вздовж, і впоперек,- аж поки не хруснуло держално… "От, прокляті! каторжні!.. Через них знівечила держално…" - на весь голос гукала молодиця - й кинула в свиноту надтріснутим держалном.
Саме на цей крик у двір повернув парубок. Не вспів він ще гаразд і воріт причинити за собою,- як уже на його напустилась розсерджена молодиця.
- І де ти. Чіпко, ходиш? де ти бродиш? - докоряла вона.- Ось до якої пори виходив! Ні корова, ні кобила не наповані, а він блукає…
- Я, мамо, на полі був… до ярини довідувався,- одказав він.
Мати пильно подивилася йому в вічі, наче вивіряла - чи правда тому? Та син уже повернувся - пішов прямо до загороди, а вона з порожньою помийницею - в хату.
- Не гайся ж, жени корову напувати, бо треба ж ще колись її й доїти! - усе-таки з докором гукнула з сінешніх дверей мати.
Син уже не чув того докору. Він випустив з загороди корову, одв'язав од ясел кобилу - погнав до водопою. Хутко погнав, хутко й назад вернувся. Позаганяв у загороду худобу, набрав оберемок свіжої трави. Зелена трава нагадала йому зелену керсетку: заманя-чила ніби знайома постать; він мерщій кинув у ясла оберемок… йому здалося, що з-під трави заблищали, мов дві углини, двоє чорних очей… "Згинь ти, марю-ко! - скрикнув він, випростуючи з трави руки.- От, причепилася!!"
Швиденько зачинив загороду, пішов у хату. Повечеряли мовчки. Полягали спати.
- Чи ви, мамо, не знаєте: у москаля е дочка? - пита він трохи згодом.
- У якого москаля, сину?
- Що живе коло нашого поля хутором.
- Не знаю, моя дитино. Знаю, що була,- та, казали, либонь умерла. А що там?
- Та я так питаю… нічого.
Розмова увірвалася. Мати заснула на полу. Син лежить на лаві. Сон не йде йому в голову. Душно йому, млосно, пече попід боками, а в віччю - вона та й вона. "Пропади ти, навіжена!" - шепче він. Перевернувся з боку на бік, натяг на голову ряднину,- не спиться та й годі… "Ні, вже: не швидко ти діждеш, щоб я пішов на поле!"
ІІ
Літ за двадцять до кріпацької волі, з того самого Ромоданового шляху, яким ішов парубок, у село Піски вступав якийсь несвідомий захожий. Видно - з далекої дороги. Сорочка на йому чорна; штани вибійча- г.ні, підсукані аж до колін; за спиною вірьовкою навт
Охрест перев'язана одежа; через праве плече, на палиці. перекинута торба - мабуть, з харчю, та пара шкапових чобіт. На взір - чоловік середніх літ. Чорні, як гайворон, уси починали вже по краях рудіти; борода й\уг стирчала чорна, остюкувата, давно, мабуть, не бачіла скіска.
Ішов захожий тихо, нога за ногою, й роздивлявся на всі боки. Сказати б - з заробітків, коли б не така рання пора. А то тільки що весна настала. Постікали води, зазеленіли трави, зацвіли садки, городи; сонце ' ще не пекло, як серед літа, а приязно сяло та гріло.
Дійшовши до одного двору, де серед нечистого городу влізла в землю старенька хата, захожий став. "Оце ж, мов бачся, й Окунева хата!" - каже він сам до себе.
На той час з низеньких хатніх дверей вийшов молодий парубок.
- Здоров буві - обізвався до його захожий.
- Здоров.
- Чи це Окунь живе?
- Який Окунь?
- Карпо Окунь, старий дід.
- Ні: це Лимар, а не Окунь.
- А де ж Окунь?.
- Та який Окунь?
- Дід старий, що з бородою ходив.
На їх розмову нахопилася з-за хати старенька жінка. Видно, поралась коло городини,- бо очіпок подався трохи набік, лице в поту, руки в землі.
- Та кого ти, чоловіче, питаєш?
- Окуня Карпа.
- Е-е-е… його вже давно й сліду нема… Знала я того Окуня, знала… Уже, мабуть, літ з десять буде, як помер… А тобі ж навіщо він?
- Та треба… Так умер, кажете?
- Умер, умер.
і- А хто ж після його зостався?
'- Та хто ж після його зостався?! - каже жінка, задумавшись…- Зосталася Ганна-небога, що вийшла за Соломенка. Та й та уже вмерла. Оце ми у неї й дворище купили. Та ще зостався Грицько - був йому якийсь далекий родич… торік його у некрути взяли. Та, здається, вже й немає нікого такого…
- Так… А волость же ваша далеко?
- Волость? - глянула жінка на його і, перегодя трохи, одказала: - на тім боці села. От як підеш сією улицею, та й вийдеш прямісінько. Спершу будуть гамазеї, а там - зараз і волость.
- Ну, спасибі вам. Прощайте.
- Щасливо.
Пішов собі чоловік тою тропою, що розказала жінка, А жінка й парубок ще довго стояли - дивились услід, аж поки не скрився захожий з очей у кривій вулиці.
- Ти не питав, Грицьку,- тоді жінка до парубка,- хто він такий? навіщо йому Окунь?
- Ні, не питав.
- Гляди, лишень, чи не родич який… Там у його, в Донщині, багато, кажуть, всякої рідні… Там і брат його жив. То чи не по худобу, бува, прийшов і сей?!
- Бог його зна.
- Треба б дознатись, Грицьку. Чи не збігав би ти, слідом за ним, у волость та розслухався б: що воно за чоловік.
- Добре, мамо,- каже парубок. І обоє пішли в хату. Жінка справді догадалася, навіщо захожому здався мертвий Карпо Окунь. Той, що розпитував, об'явився у волості небожем Окуня - Остапом Хрущем, що літ, може, з п'ятнадцять, як пішов на Дін. Уже його й з ревізії викинули, не тільки з думки. Тільки старі люди пам'ятали ще - коли бородатий та білий Окунь виряджав на Дін до дядька свого хлопця-небожа. А тепер оце він назад повернувся й просився у піщанську громаду.