За стінами на Майкрофта чекав реальний світ, і він знав, що йому скоро доведеться повернутися до нього. Залишити свого нового знайомого Кенні, можливо, назавжди. У нього не було жодних ілюзій щодо свого нового коханця, в якого в кожному аеропорту був Тедді[13], «а ще і Френкі, і Міґель», як він сам хвалився. Щойно вибух адреналіну вгамувався, як Майкрофт засумнівався: чи досить у нього фізичної стійкості, щоб утримати чоловіка, на двадцять років молодшого за нього, з оксамитовою шкірою і язиком водночас невтомним і нестримним, але було б цікаво спробувати. Перш ніж він повернеться до реального світу...
Чи може невиправний бортпровідник зі звичками безпритульного пса з вулиць Калькутти співіснувати з обов'язками і зобов'язаннями іншого світу? Майкрофту б цього хотілося, але він знав, що йому такого не дозволять, якщо викриють його тут, серед купи плюшевих ведмедиків, трусів і брудних рушників. Скажуть, що він зрадив короля. Але якщо він зараз утече, то не буде собою, і хіба це не набагато гірше?
Він досі був збентежений, але щасливий, у такому піднесеному настрої, якого за життя не міг пригадати, і він лишатиметься в такому стані стільки, скільки лежатиме під ковдрою і не виходитиме за двері на вулицю. Кенні заворушився, відкривши засмагу, яка тягнулася від щетини на підборідді аж до лінії понад його білими сідницями. Дідько з ним, хай Кенні вирішує. Майкрофт нахилився, пробіг губами по хребцях на шиї Кенні й далі, нижче.
Чекаючи, Бенджамін Лендлес вдивлявся в освітлену шістьома великими люстрами склепінчасту стелю, на якій гіпсові круглощокі херувимчики італійської роботи ганялись одне за одним серед хмар, золотих зірок і пишних завитків ліпнини. Він не був на різдвяній відправі вже понад тридцять років і ніколи не заходив до Сент-Мартіна-в-полях, проте, як він завжди думав, життя рясніє новими враженнями. Чи бодай новими жертвами.
У принцеси була слава особи, яка спізнюється всюди, окрім обідів, і цей вечір не став винятком. Їхати у супроводі поліцейського мотоциклу було менш ніж три милі, з Кенсинґтонського палацу до чарівної ганноверської церкви, яка виходила на Трафальгарську площу, однак Шарлотта, мабуть, зліпить якесь дурне виправдання, буцімто вона застрягла в заторі. А може, як справжня принцеса, узагалі не обтяжить себе виправданнями.
Лендлес не дуже добре знав її королівську високість принцесу Шарлотту. Вони лише двічі бачилися на публічних прийомах, і він хотів зустрітися з нею в більш неформальній атмосфері. Він був не з тих, хто вибачає затримки або приймає виправдання, особливо від безвільного і незаможного синка дрібномаєтної шляхти, якому він платив двадцять тисяч на рік «за консультаційні послуги» — тобто за організацію приватних обідів або вечірок з тими, з ким він хотів зустрітися. Однак навіть Лендлесу довелося цього разу піти на компроміс, бо ж у принцеси різдвяний графік страшенно щільний: вона готувалася до сезонних святкувань і до виїзду на австрійські гірськолижні траси, тому спільна ложа в церкві на різдвяній відправі — це єдина можливість, і навіть за це йому довелося зробити чималу пожертву на принцесину улюблену дитячу благочинну організацію. Втім, пожертва здійснювалася його приватним трестом, завдяки якому його бухгалтери зменшували суму податків, а Лендлес давно виявив, що кілька постійних цільових пожертв можуть принести йому якщо не визнання, то бодай доступ і запрошення. А це варте грошей, особливо для хлопчиська з Бетнал-Ґріну.
Нарешті вона з'явилася; органіст заграв «Месію» Генделя, а клір, півчі та служки поквапилися до вівтаря. Коли вони прямували на свої місця, з королівської ложі нагорі Лендлес шанобливо кивав їм, а принцеса всміхалася з-під крислатого матадорського капелюха, а відтак почалася відправа. Їхня ложа була справді приватна, на рівні галереї, а тонко різьблені ґратки XVIII століття дозволяли бачити хор, але відділяли це місце від більшості парафіян, які все одно були переважно різдвяними туристами або втікачами від вуличного холоду. Коли хор затягнув свою інтерпретацію «О, прийди, о, прийди, Еммануїле», принцеса нахилилася, щоб прошепотіти:
— Умираю — хочу в туалет. Довелося мчати сюди просто з ланчу.
Лендлесу не треба було звірятися з годинником, щоб знати: зараз уже пів на шосту. Який там ланч! Від неї відгонило вином. Принцеса була славнозвісна своєю прямотою: допомагала людям почуватися поруч з нею розкуто, як стверджували її захисники; виявляла вроджену неделікатність і відсутність стилю та смаку, як стверджувала досить велика кількість її недоброзичливців. Виходячи заміж за представника королівської родини, вона була дочкою нічим не показної родини, де налічувалося більше актуаріїв, ніж аристократів, про що не вельми шанобливі представники преси без упину нагадували своїм читачам. Попри все, вона виконувала свою роботу, надаючи своє ім'я нескінченним благодійним організаціям, відкриваючи нові лікарняні корпуси, перерізуючи стрічки, постачаючи матеріал для світської хроніки і здійснивши обов'язок перед нацією — народивши доньку і двох синів, старший з яких успадкує трон, якщо цілий десяток його старших родичів по королівській лінії увесь до ноги раптом перемре. «Катастрофа посіє і пожне катастрофу»,— як колись неґречно написала «Дейлі мейл», смакуючи підслуханий факт: на обіді принцеса припустила, що її син був би чудовим монархом.