Сьогодні на ловах не пощастило. Захисники прав тварин протестували, розмахуючи своїми прапорами, розкидаючи перець і ганус, лякаючи коней, збиваючи гончаків зі сліду і дратуючи єгерів. Уранці було мокро після зливи, стежки не надто сприяли прогулянці, й мисливці, соваючись у тяжкій глині, не знайшли нічого цікавішого, ніж скелет дохлої кицьки.
— І ви що — не могли викинути їх з власної землі? — поцікавився Лендлес.
— І близько. Злочин не кримінальний, поліція через це й пучкою не кивне. Ти можеш чемно їх попросити піти подалі, а вони на це скажуть тобі: ану відвали. А хоч нігтиком їх торкнися — під суд потрапиш за звинуваченням у нападі. За те, що борониш свою кляту власність.
— Я записала на свій рахунок одну річ, яку зробила з цими зухвальцями,— грайливо втрутилася принцеса.— Побачила, як один сновигає позаду мого коня, ну й пустила коня задки. Протестувальник до біса перелякався, коли побачив, що кінь задкує перед його носом. Відскочив, перечепився і — беркиць у купу свіжого гною!
— Браво, Біні. Сподіваюся, він у штани напудив,— зронив Девід Квіллінґтон.— А ви полюєте, містере Лендлес?
— Тільки у Сіті.
— І тут вам треба якось спробувати. Побачите сільську місцевість з найкращого боку.
Лендлес мав сумнів щодо цього. Він саме вчасно прибув, щоб застати мисливців, які поверталися з полювання: обличчя в червоних плямах, усі наїзники брудні та мокрі як хлющ. Додайте ще роздерту лисицю, чиї нутрощі були розмазані по землі та хлюпали під кінськими копитами,— Лендлес подумав, що цілком може обійтися без утіх такого штабу. В будь-якому разі, хлопчики, які народилися й виросли в бетонних багатоповерхівках, оточених розбитими вуличними ліхтарями і побитими автомобілями, як правило, мають наївний сентимент до природи та всього живого. Лендлес не бачив зелених пасовищ Англії, доки тринадцятирічним школярем не вирушив на одноденну екскурсію, і, щиро кажучи, зберіг неймовірний захват від лисиць.
— Лисиці — підступні шкідники,— правив своєї Квіллінґтон.— Нападають на курей, качок, новонароджених ягнят, навіть на хворих телят. Бабраються на міських звалищах і розносять заразу. Це надто просто — звинувачувати землевласників, але, скажу вам, якби ми не працювали над захистом місцевості, очищаючи її від шкідників — лисиць, наприклад,— якби не оновлювали огорожі та живоплоти, не берегли ліси, де є лисиці та фазани,— усе за власний кошт,— то протестувальникам лишилося б набагато менше природи, за яку виступати.
Лендлес помітив, що Квіллінґтон-молодший, який сидів на канапі поруч із принцесою, стежив за своєю мовою і кількістю випивки. Цього не можна було сказати про його брата, який, притулившись до коминка в стилі Адамів[29], тримав склянку.
— Під загрозою. Усе під загрозою, розумієте. Вони топчуть землю, галасують, як скажені дервіші, розмахують своїми прапорами і дмуть у свої чортові роги, намагаються вигнати собак на дорогу, де рух, або на залізничну колію. Навіть коли вони якимось дивом потрапляють під арешт, цей чортовий безголовий магістрат їх жаліє. А от я, бо ж у мене є земля, бо моя сім'я працювала стільки поколінь, присвятивши себе місцевій громаді та вкладаючи свою лепту в розвиток країни в палаті лордів, бо я і сам старався, а кревні гроші за водою спливли, і нема нічого, крім рахунків і банківських листів,— і це я паразит!
— Немає більше балансу,— погодилася принцеса.— Візьміть мою сім'ю. Раніше ми мали пошану. Сьогодні журналістів більше цікавить, що відбувається в спальні, ніж у залі засідань.
Лендлес помітив, як принцеса і Квіллінґтон-молодший обмінялися поглядами. Це було вже не вперше. Вечір вони просиділи на різних краях канапи, але, здавалося, тягнулись одне до одного, як магніти.
— Абсолютно в точку, Біні. Вони знають, що ти не можеш захистити себе, тому й нападають без жалю,— підхопив Мікі, який сидів біля коминка.— Ми всі страшенно гарували за ту дещицю, яку маємо. А ці спочатку протестують проти полювання на лисиць, нападають на землевласників, підривають принцип спадковості, а наступний крок, як тобі відомо,— це довбана республіка. Час нам постояти за себе, припинити отримувати удари і підставляти другу щоку.
Шарлотта допила келих і простягнула Квіллінґтону-молодшому, щоб той його наповнив.
— Але, Мікі, і я цього не можу, і ми всі цього не можемо. Королівська родина має бути як мовчазна відправа[30],— сказала вона й обернулася до Лендлеса.— Яка ваша думка, Бенджаміне?
29
Неокласичний стиль другої половини XVIII ст., названий так за прізвищем братів-шотландців Адамів, Роберта і Джеймса.
30
Ідеться про