Саме у цей час до кабінету вскочило двоє сержантів із синіми кантами на погонах. Вони хвацько відрапортували Гадюкіну, що прибули за його викликом.
— Надіньте каблучки цьому суб’єкту, затуліть йому рота.
— наказував Гадюкін, простягаючи їм кляпа, — і витрусіть у нього партквиток.
— Слушаюсь! — в один голос вигукнули обидва сержанти. Один підбіг, вхопив із рук Гадюкіна кляпа, а другий забрязкав блискучими кайданками.
За якусь хвилину партквиток Кабанця лежав на столі.
— Ну ось, — звернувся Гадюкін до Кабанця, — з партії ти уже вилетів. А за хуліганство і на зборах, і тут оформимо на тебе справу в суд.
— Тут не тільки хуліганство треба оформляти, — доповнював Гадюкіна Кобрін, — тут наявна антирадянська діяльність — зрив доповіли на зборах, образа партійних діячів. Він же ж нам усім дулі показував. Це ж вчинення особливо небезпечних антидержавних злочинів, спрямованих на підрив радянської влади — стаття шістдесят друга кримінального кодексу української ересер[2].
— Маєш рацію, товаришу Кобрін, — погоджувався Гадюкін, — так буде ще краще. Безперечно дії його підпадають під цю статтю. Тут не лише зрив доповіді, тут зрив усіх зборів. Зрив міроприємств радянської влади.
— Ви його тепер заберете чи згодом? — спитав Гадюкіна Кнур.
— Пізніше. Хай трохи погуляє. Тепер же санкції ми ще не маємо.
— Я дам санкцію, — вихопився Кобрін. — Бланки в мене є.
— Та ні, тепер не треба, — стримав його Гадюкін. — Зніміть з нього наручники, вийміть грушу з рота і виведіть його, — наказав він своїм підручним.
— Я до самого Звєрєва дійду, — казав Кабанець, виходячи за двері.
— Доходь хоч до самого Змієва. Ти вже своє одспівав, — кинув йому навздогін Гадюкін.
— А все-таки, — сказав Кобрін, коли зачинилися двері за Кабанцем, — треба було б його відразу забрати. Буде ходити, варнякати між людьми.
— Хай поварнякає. Я підішлю до нього своїх слухачів — вагоміша справа буде, — пояснив Гадюкін. Та тут обізвався товариш П’явкін.
— А чи не помітили ви, товариші, — сказав він, — що цей самий Кабанець це психічно неунормована людина? Хіба може комуніст з нормальною психікою кричати: «Рятуйте, хто в Бога вірує»? Хіба може нормальна людина членам партбюро дулі показувати? А те, що він виліз на трибуну й півгодини стояв мовчки, як пень, хіба не свідчить про розлад психіки? Або ота його маячня про гроба. Кого це з нас він бачив у труні та ще й, як він каже, що всі ми, буцімто, були в білих тапочках?
— Ай справді, — обізвався Бугай, — як ми цього досі не зауважили? Каже, що всіх нас він бачив у гробу. Хіба ж ми всі могли б поміститися в одній труні?
— Я пропоную ізолювати його у психлікарні, — сказав П’явкін.
— Я не заперечую, мені менше буде клопоту з ним; — погодився Г адюкін.
Це одне, — продовжував П’явкін. — А друге, якщо ми його засудимо, він відбуде свій строк і прийде назад додому та ще наробить якогось лиха. А там, у психлікарні, будемо тримати його скільки схочемо. Ми мусимо не тільки боротися із злочинами, а й попереджувати їх.
— Це дуже розумне рішення, — висловив думку Кнур.
— І це треба зробити якнайшвидше, — вставив своє слово Бугай. — Бо коли б він на когось з нас ще не напав. Тепер від нього всього можна дожидати.
— Сьогодні ж подзвоню товаришу Пшикману — хай пошле до нього своїх санітарів та забере його, — висказав своє рішення Г адюкін.
— Ще треба буде оформити отого Ззадулатку, щоб не роззявляв свою пельку на людях.
А взагалі, товариші, нам ні на хвилину не можна втрачати нашої більшовицької пильності, бо з усіх закутів лізе ворожа ідеологія. Пильність, пильність і ще раз пильність.
— Переходимо до другого питання: про стан ідеологічної роботи в партійних осередках, — об’явив товариш Жеребець.
ХИМЕРА
Інженер Андрій Сушко сидів за столом своєї робітні, яка одночасно служила йому й за спальню і переживав глибоку радість творця. Було вже за північ. Давно припинився дзвін трамваїв, і думати йому тепер ніщо не перешкоджало.
Андрій відкинувся на спинку крісла, склав руки на грудях і виглядав, як людина, що виконала титанічну працю. Очі його світилися рубіновим блиском переможця.
Якби він мав наречену і якби вона побачила його в цю мить, то, напевно, полюбила б подвійною любов’ю.
Перед Андрієм на столі стояв невеликий прилад, що нагадував своєю будовою застарілий фотоапарат. Біля приладу лежало кілька аркушів списаного паперу-записки, що пояснювали роботу апарата, який щойно скінчив писати Андрій.