От вона — космічна чорнота, міріади зірок сяють, наче діамантовий пил чи, як хтось би сказав, великі бульбашки водню, що вибухають десь дуже далеко звідси. Втім, деякі люди наплетуть вам що завгодно.
Якась тінь починає затьмарювати віддалене сяйво, і вона — чорніша, ніж сам космос.
Тут вона здається значно більшою, бо космос насправді не такий вже й великий, він — лише місце, де можуть вміститися великі речі. Планети великі, але планетам належить бути великими, тож нема нічого велемудрого в тому, щоб бути правильного розміру.
Проте ця тінь, що, наче футбольний м’яч Бога, затуляє собою небо, — не планета.
Це — черепаха, завдовжки десять тисяч миль від своєї поцяткованої кратерами голови до хвоста у твердій броні.
І Великий А’Туїн — таки велетенський.
Масивні плавники неквапливо то піднімаються, то опускаються, завихрюючи космос у дивні форми. Диско-світ пропливає небом, наче королівська баржа. Та навіть Великому А’Туїну доводиться нелегко — тепер, коли він покидає безкраї космічні глибини і прямує, переборюючи сильний опір, до сонячного мілководдя. Магія тут, на узбережжі між світлом і темрявою, — слабша. Якщо це триватиме ще багато днів, то тиск реальності змете Дискосвіт із черепашачого панцира. Великому А’Туїну це відомо, втім Великий А’Туїн пригадує, що з ним таке вже було раніше, багато тисяч років тому.
Очі космічної черепахи з родини Astrocheloniidae[21] сяяли у світлі карликової зірки, мов дві жаринки, та були спрямовані не на неї, а на маленький клаптик космічного простору неподалік...
— Так, а де ж перебуваємо ми? — сказав Двоцвіт. Власник чарівної крамниці, що згорбився над столом, лиш знизав плечима.
— Не думаю, що ми взагалі де-небудь перебуваємо, — відказав він. — Думаю, у нас — невідповідний котангенс. Я можу помилятись. Загалом крамниця знає, що робить.
— А ти сам, виходить, не знаєш?
— Я вчуся потрохи, де можу, — крамар висякав носа. — Іноді приземляюсь у світі, де знаються на таких речах, — він подивився на Двоцвіта своїми маленькими сумними очима. — У тебе добре обличчя, пане. Гадаю, з тобою можна поділитись.
— Чим поділитись?
— Розумієш, дбати про цю Крамницю — це не життя. Не мати змоги де-небудь осісти, весь час перебувати в дорозі, ніколи її не зачиняти.
— Чому ж ти тоді не облишиш це все?
— О, бач яка справа, пане, — я не можу. Наді мною висить прокляття. Дійсно. Це жахливо, — він знову висякався.
— Прокляття працювати в крамниці?
— Довіку, пане, довіку. І ні на мить не зачинятися! І так сотні років! Був собі один чаклун, ох... А я утнув велику дурницю.
— У крамниці? — спитав Двоцвіт.
— Авжеж. Не пам’ятаю, що саме він хотів, та коли попросив той крам... я видав такий всмоктувальний звук, ну, знаєш, наче свиснув, тільки у зворотний бік, — він показав, як це робиться.
Двоцвіт набурмосився, та оскільки був від природи добродушним, легко вибачав образи.
— Ясно, — сказав він повільно. — Хай би й так, але ж...
— Це ще не все!
— Ох!
— Я сказав йому, що таке ніхто не запитує!
— Після того, як отак свиснув?
— Я, здається, ще й шкірився при цьому.
— О Господи. Ти, сподіваюсь, не назвав його добродієм?
— Ну... могло статися й таке.
— Гм-м...
— Є ще дещо.
— Жартуєш?
— Ні. Я сказав, що можу замовити той крам, а він може прийти по нього наступного дня.
— У цьому, здається, немає нічого поганого, — сказав Двоцвіт, який єдиний з усіх людей у мультивсесвіті дозволяв крамницям замовляти для нього товари і був зовсім не проти заплатити торговцю кругленьку суму як компенсацію за клопіт, а саме за те, що якийсь дріб’язок зберігався в його крамниці переважно пару годин, не більше.
— Це було того дня, коли я зачинявся раніше, — продовжував крамар.
— Ох.
— Так от, я чув, як він стукає у двері. Я почепив на них табличку, оту, знаєш, де пише приблизно таке: «Зачинено навіть для продажу цигарок Некроманта», — та він продовжував калатати дверним молоточком, а я лиш посміювався.
— Ти сміявся?
— Так. Ось так. Аха-ха-ха-ха.
— Напевне, цього не варто було робити, — сказав Двоцвіт, хитаючи головою.
— Знаю, знаю. Мій батько завжди казав, і то часто: «Уникай торгівлі з чарівниками...»[22]. Хай там як, я чув, як він кричав щось про те, що я ніколи не зачинятимуся, і ще купу різних незрозумілих слів, а тоді крамниця... крамниця... моя крамниця ожила.
— І відтоді ти отак мандруєш?
— Еге ж. Можливо, одного дня я зустріну того чаклуна, і у мене в крамниці знайдеться отой крам, що він хотів. А доти я змушений блукати з місця на місце...
— Це був жахливий вчинок, — сказав Двоцвіт.
Крамар витер носа подолом свого фартуха.
— Дякую, — відгукнувся він.
— Хай там як, а він не повинен був заклинати тебе таким страшним прокляттям, — додав Двоцвіт.
— Гм. Напевне, твоя правда, — ґном розправив фартух і спробував взяти себе в руки. — Гаразд, усі ці балачки не доправлять тебе до Анк-Морпорка, чи не так?
— Дивно, як подумати, — мовив Двоцвіт, — що я колись придбав свій Багаж саме в такій крамниці. Тобто подібній на твою.
— Ну, так, є ще декілька, крім моєї, — відізвався на те крамар, повертаючись знову до стола. — Той чаклун, думаю, був дуже нетерплячий чоловік.
— Безупинно блукати всесвітом, — задумано мовив Двоцвіт.
— Атож. Зате можна зекономити на ставках[23]!
— Ставках?
— Так, це такі... — крамар наморщив лоба, силкуючись пригадати потрібне слово. — Даруй, не пам’ятаю, це було так давно. Гм... ставки, ставки...
— Такі невеликі водойми?
— Так, напевне, це вони.
— Зачекай, вона щось обмірковує, — сказав Коен.
Ціпигуб стомлено підвів голову. Сидіти тут у затінку було так добре. Він щойно дійшов висновку, що, намагаючись утекти з міста, яке заполонили шаленці, він, схоже, дозволив іншому навіженому взяти його під свій повний контроль. Цікаво, чи він доживе до того, щоб одного дня про це пошкодувати.
Він дуже сподівався, що так.
— О, так, вона без сумніву щось обмірковує, — сказав він понуро. — Це ж видно неозброєним оком.
— Гадаю, вона їх знайшла.
— От і добре.
— Хапайся за неї.
— Ти з глузду з’їхав?
— Повір на слово, я знаю цю штуку. Хай там як, ти ж не хочеш залишитися з усіма цими зіркоприслужниками? Їм, мабуть, закортить з тобою сердечно побалакати.
Коен тихцем підібрався до скрині збоку і заскочив на неї верхи. Вона ніяк не відреагувала.
— Поквапся, — сказав він. — Здається, вона ось-ось рушить.
Ціпигуб знизав плечима і з острахом поліз на Багаж, щоб сісти позаду Коєна.
— Ну? — сказав він. — І як же вона ру...
Анк-Морпорк!
Перлина серед міст!
Це, звісно, не найточніший опис — воно не було сяючим і круглим — та навіть його найзапекліші вороги погодилися б, що якби довелося порівнювати Анк-Морпорк з чимось, то підійшло би будь-що, от хоча б якийсь непотріб зі смітника, увесь обліплений хворобливим слизом конаючого молюска.
Бували й більші міста. Бували й багатші міста. Бували, безперечно, і значно гарніші міста. Та жодне місто в мультивсесвіті не могло зрівнятися з Анк-Морпорком у пахощах.
Давні Старці, котрі знають геть усе про всесвіти і про те, як пахнуть Калькутта і !Кс’рк—!, і середмістя Марсопорта, зійшлися на думці, що навіть ці прекрасні зразки нюхової поезії — звичайнісінькі лімерики супроти слави анк-морпоркського смороду.
22
Парафраз давнього прислів’я, яке згадує ельф Ґілдор Інґлоріон під час розмови з Фродо Беґґінсом: «Уникай втручання у справи чарівників...» (див. З розділ першого тому «Володаря перстів»). —
23
В оригіналі гра слів «rates» — місцевий податок на нерухомість, який сплачували власники будинків в Англії до 1990 року, та «rats» — щурі —