А моя зміна невдовзі закінчується.
О сьомій ранку я виходжу з будівлі, і сонячне світло пропікає мені очі. Надворі вже тепло. Я йду до підземної стоянки лікарні, їду ліфтом на п’ятий рівень і підходжу до місця номер 541, де стоїть її автівка. Це лимонно-жовтий „Мерседес“ нової моделі. Він у неї такий чистий, аж блищить.
Я виймаю з кишені в’язку ключів, які ношу з собою вже два тижні, і встромляю один до замка багажника.
Кришка багажника підіймається.
Я зазираю всередину і бачу внутрішній важіль для відімкнення замка. Чудове пристосування для дітей, які можуть випадково замкнутися в багажнику.
Пандусом із гуркотом підіймається якась автівка. Я зачиняю багажник „Мерседеса“ і йду геть».
«Десять довгих років вирувала Троянська війна. Кров незайманої Іфігенії, пролита на вівтар в Авліді, повернула бистрі вітри, і тисячі грецьких кораблів мчали до берегів Трої, однак вони марно сподівалися швидкої перемоги, адже боги на Олімпі розділилися. На бік Трої стали Афродіта з Аресом та Аполлон з Артемідою. На бік греків стали Гера, Афіна та Посейдон. Перемога, така ж мінлива, як вітер, схилялася то на один, то на інший бік. Герої вбивали і падали мертвими, а поет Вергілій пише, що землею текли ріки крові.
Та зрештою Трою було взято не силою, а хитрістю. На світанку останнього дня Трої її воїни, прокинувшись, побачили біля воріт міста величезного дерев’яного коня.
Коли я думаю про Троянського коня, мене дивує дурість троянських солдатів. Коли вони закочували цього велета до міста, як могли не здогадатися, що всередині зачаїлися їхні вороги? Навіщо вони взагалі затягнули його до міста? Чому тієї ночі вони бенкетували, напиваючись до нестями, святкуючи перемогу? Мені подобається думати, що на їхньому місці я б не припустився такої помилки.
Можливо, це їхні неприступні стіни переконали троянців, що їм нічого не загрожує? Коли браму зачинено, а мури укріплено, який ворог зможе проникнути до міста? Він стоїть там, за стіною.
І ніхто навіть не міг подумати, що ворог уже всередині. Що він так близько.
Я думаю про дерев’яного коня, доливаючи до кави вершки і розмішуючи цукор.
Витягаю свій телефон.
– Відділення хірургії. Мене звати Гелен, – відповідає секретарка.
– Чи можу я сьогодні після обіду прийти на прийом до доктора Корделл? – питаю я.
– Це щось термінове?
– Та ні, не дуже. У мене на спині якась м’яка ґуля. Вона не болить, але я б хотів, щоб лікар подивилася на неї.
– Я зможу записати вас на прийом хіба що за два тижні.
– А сьогодні після обіду? Може, після її останнього прийому?
– Вибачте, містере… як вас звати?
– Містер Трой.
– Мені шкода, містере Трой, але доктор Корделл буде зайнята аж до п’ятої, а потім вона йде додому. За два тижні, це найшвидше, що я можу вам запропонувати.
– Нічого. Я звернуся до іншого лікаря.
Я кладу слухавку. Тепер я знаю, що після п’ятої вона вийде зі свого кабінету. Вона буде стомлена і, без сумніву, поїде прямісінько додому.
Зараз дев’ята ранку. Цей день я проведу в чеканні, у приємному передчутті.
Десять клятих років греки тримали в облозі Трою. Десять років вони завзято кидалися в бій і розбивалися об ворожі стіни, а волею богів удача то всміхалася їм, то знову відверталася.
А мені, щоб отримати свій трофей, довелося прочекати лише два роки.
Але й це було нестерпно довго».
21
Секретарем відділу у справах студентів Медичної школи університету Еморі була схожа на Доріс Дей[53] світловолоса жінка, яка з віком перетворилася на доброзичливу південну матрону. У кабінеті Вінні Блісс поряд із поштовими скриньками студентів завжди стояв гарячий кавник, а на столі була скляна чаша, наповнена ірисками, і Мур уявив, як сюди приходили втомлені студенти-медики, аби знайти розраду чи просто відпочити. Вінні працювала тут уже двадцять років і, оскільки не мала власних дітей, усю свою материнську ласку віддавала студентам, які заходили сюди забирати пошту. Вона пригощала їх печивом, повідомляла про вільні квартири для найму, допомагала залікувати розбите серце і втішала тих, хто провалював іспити. І щороку на випускному вона втирала сльози, бо сто десять дітей покидали її назавжди. Усе це вона розповіла Муру з легким південним акцентом, припрошуючи його скуштувати печива й наливаючи кави, і він охоче їй вірив. Вінні Блісс була дуже приємною і турботливою жінкою.