Звірячі ігрища, кульмінацією яких стала смерть».
– Вона потребує значного переливання крові і плазми, – сказала Кетрін. – Нам вдалося стабілізувати її тиск, однак вона досі без тями і підключена до апарату штучного провітрювання легень. Вам треба набратися терпіння, детективе. Будемо сподіватися, що вона прокинеться.
Кетрін і детектив Кроу стояли біля скляного вікна палати Ніни Пейтон у відділенні реанімації й спостерігали за трьома лініями, що пробігали серцевим монітором. Кроу чекав під дверима операційної, коли пацієнтку вкотили туди на каталці, потім стояв біля неї в післяопераційні палаті, згодом супроводжував її до відділення реанімації. Але він не просто захищав її. Йому кортіло отримати її свідчення, і протягом кількох останніх годин він усім набридав, вимагаючи нової інформації про її стан, і тинявся туди-сюди біля її палати.
І зараз уже вкотре повторював питання, яким докучав від ранку:
– Вона виживе?
– Усе, що я можу сказати: її життєві показники стабільні.
– Коли я зможу з нею поговорити?
Кетрін втомлено зітхнула.
– Здається, ви не розумієте, у якому критичному стані вона до нас поступила. Вона втратила майже третину крові ще до того, як потрапила в операційну. Можливо, її мозок погано функціонує від такої втрати крові. Коли і якщо взагалі, вона отямиться, цілком можливо, нічого не пам’ятатиме.
Кроу глянув крізь скло до палати.
– Тоді нам від неї ніякої користі.
Кетрін дивилась на нього з неприязню, яка щосекунди тільки посилювалася. Ніна Пейтон хвилювала його тільки як свідок, якого можна використати. Він називав її жертвою або свідком і жодного разу за весь ранок не назвав її імені. Він дивився на неї крізь скло і бачив не жінку, а лише спосіб закрити справу.
– Коли її переведуть з реанімації? – запитав він.
– Ще занадто рано про це говорити.
– Чи можна перевести її до приватної палати? Якщо ми замкнемо двері й обмежимо кількість персоналу, ніхто не дізнається, що вона нічого не розказала.
Кетрін добре знала, до чого він хилить.
– Я не дозволю використовувати свою пацієнтку як наживку. Вона має залишатися у відділенні реанімації для цілодобового нагляду. Бачите ці лінії на моніторі? Це її ЕКГ[39], центральний венозний та артеріальний тиск. Я мушу бачити будь-які зміни її стану. І це єдине місце, де я маю таку змогу.
– Скількох жінок ми зможемо врятувати, якщо зупинимо його зараз? Ви думали про це? З усіх людей, докторе Корделл, саме вам добре відомо, що довелося пережити цій жінці.
Вона заціпеніла від люті. Він вдарив у її найболючіше місце. Те, що зробив з нею Ендрю Капра, було таким особистим, таким інтимним, що вона не могла говорити про це навіть зі своїм батьком. Детектив Кроу роз’ятрив її рану.
– Вона може бути нашим єдиним шансом спіймати його, – продовжив Кроу.
– Не змогли вигадати нічого кращого? Будете використовувати непритомну жінку як приманку? Наражатимете на небезпеку інших пацієнтів, запрошуючи сюди убивцю?
– Звідки вам знати, що його вже тут немає? – кинув Кроу, розвернувся і пішов.
«Вже тут». Кетрін незчулась, як почала озиратися навколо. Вона побачила медсестер, які снували поміж пацієнтами. Групку хірургів, що зібралися навколо моніторів. Працівника лабораторії з тацею пробірок для аналізів крові та шприців. Скільки людей заходять і виходять з лікарні кожного дня? Скількох із них вона добре знала? Нікого. Ендрю Капра показав їй, що ніколи не можна знати напевне, що ховається в людському серці.
Її гукнув черговий:
– Докторе Корделл, вас до телефону.
Вона підійшла до сестринського посту і взяла слухавку.
Телефонував Мур.
– Я чув, що ви витягли її з того світу.
– Так, вона досі жива, – різко відповіла Кетрін. – І ні, вона досі не говорить.
Запала мовчанка.
– Я так розумію, що зателефонував невчасно.
Вона опустилась на стільця.
– Вибачте. Я щойно розмовляла з детективом Кроу, і зараз у мене не найкращий настрій.
– Він часто так впливає на жінок.
Обоє засміялися втомленим сміхом, який стер усю ворожість між ними.
– Як ви, Кетрін? Тримаєтесь?
– Було кілька критичних моментів, але гадаю, нам вдалося стабілізувати її стан.
– Я маю на увазі вас. Як ви почуваєтесь?