Ріццолі сіла за столик неподалік від входу, відчуваючи на собі гаряче міське повітря щоразу, як двері відчиняв черговий чоловік ніби з обкладинки журналу «GQ» або типова Барбі на височенних шпильках. Ріццолі, одягнена у свій звичний безформний костюм і туфлі на низьких підборах, почувалася наглядачкою на шкільній дискотеці. Вона провела поглядом двох елегантних жінок, що рухалися граційно, наче кішки, й залишали за собою шлейф дорогих парфумів. Сама вона ніколи не користувалася парфумами. У неї був один тюбик губної помади, що ховався десь у закутках шафки у ванній разом із засохлою тушшю і баночкою тонального крему. Вона придбала всю цю косметику в універмазі ще п’ять років тому, гадаючи, що навіть у її випадку правильний макіяж зможе перетворити її на зірку глянцевих обкладинок Елізабет Герлі[40]. Продавчиня довго втирала в неї креми, наносила пудру, тіні і туш і, коли нарешті закінчила, з тріумфом передала Ріццолі дзеркальце й усміхнено запитала: «Що ви думаєте про свій новий вигляд?»
Розглядаючи власне відображення, Ріццолі подумала, що ненавидить Елізабет Герлі за те, що та дає жінкам марну надію. А гірка правда була такою – є певна категорія жінок, які ніколи не будуть красивими, і Ріццолі була однією з них.
Тож вона сиділа, заледве чи хтось звернув на неї увагу, й потягувала імбирний ель, спостерігаючи, як поступово паб заповнювали люди. Переважно то була метушлива публіка, яку супроводжували гучні розмови, дзенькіт келихів з льодом і сміх – занадто дзвінкий і занадто удаваний.
Вона підвелася і пройшла до барної стійки. Показала бармену своє посвідчення і сказала:
– У мене є кілька запитань.
Він кинув на її посвідчення побіжний погляд і стукнув по клавішах касового апарату, пробиваючи ціну напою.
– Ага, питайте.
– Ви раніше бачили цю жінку? – Ріццолі поклала на стійку фотографію Ніни Пейтон.
– Угу, і ви не перший коп, який про неї питає. Десь місяць тому приходила інша жінка-детектив.
– З відділу розслідування сексуальних злочинів?
– Напевно. Питалася, чи я не бачив, щоб хтось знайомився з жінкою на фото.
– І що? Ви бачили?
Він знизав плечима.
– Та тут усі одне з одним знайомляться. Я не слідкую, хто з ким іде.
– Але ви пригадуєте, що бачили цю жінку? Її звати Ніна Пейтон.
– Бачив її тут кілька разів. Зазвичай з подругою. Я не знав, як її звали. Але вона вже давненько не заходила.
– Знаєте, чому?
– Ні. – Він узяв рушник і почав витирати стійку, втративши інтерес до Ріццолі.
– Я скажу вам чому, – вона підвищила голос від люті. – Бо якийсь мерзотник вирішив трохи розважитись. Тому він прийшов сюди, щоб знайти собі жертву. Роззирнувся, побачив Ніну Пейтон і подумав: «Он там сидить кралечка». І дивлячись на неї, він, звісно, не бачив перед собою людину, а тільки річ, якою можна побавитися і викинути.
– Послухайте, не треба мені цього розказувати.
– Треба. І ви мусите це почути, тому що це сталося прямісінько у вас під носом, а ви вирішили закрити на це очі. Якийсь негідник підсипав наркотиків у її напій. Невдовзі їй стало зле і вона пішла до туалету. А той мерзотник схопив її і вивів надвір. А ви нічого не бачили?
– Ні, – випалив бармен. – Не бачив.
Раптом усі затихли. Вона помітила, що люди витріщаються на неї. Без жодного слова Ріццолі відійшла від барної стійки і сіла за свій столик.
За якусь мить паб знову поринув у гомін голосів.
Вона дивилась, як бармен підсунув чоловікові дві склянки з віскі, одну з яких той передав жінці. Вона бачила, як келихи з «Маргаритою» торкалися губ і язики злизували сіль із країв. Бачила, як закидалися голови, щоб залити в горло горілку, текілу або пиво.
Вона бачила, як чоловіки пожирали очима жінок. Ріццолі допила імбирний ель і відчула, що сп’яніла, та не від алкоголю, а від люті. Вона, самотня жінка в кутку, чітко розуміла, чим насправді був цей паб. Місцем, де зустрічалися хижаки і їхня здобич.
Завібрував її пейджер. То був Баррі Фрост.
– Що це за гармидер? – запитав він, а його голос майже губився в навколишньому шумі.
– Я сиджу в барі. – Вона обернулась і глянула на сусідній столик, компанія за яким якраз вибухнула сміхом. – Що ви казали?
– …лікаря на вулиці Мальборо. У мене є копія її медичної картки.
– Чиєї?
– Діани Стерлінґ.
Ріццолі раптово напружилась, дослухаючись до далекого голосу Фроста.
– Повторіть. Що це за лікар і навіщо Стерлінґ ходила до нього?