Я виймаю пробірку зі штатива й уважно розглядаю, обертаючи її на світлі. Кров не згорнулася, але має бридкий темний колір, ніби її набрали не з вени містера Ґвадовскі, а із застояного ставка. Я знімаю кришечку і принюхуюсь. Я відчуваю запах старої сечі, затхло-солодкуватий душок інфекції. Я чую тіло, що вже почало розкладатися, хоча мозок і далі заперечує, що його оболонка помирає.
Так я знайомлюся з містером Ґвадовскі.
Утім, наша дружба не триватиме довго.
Анджела Роббінс була сумлінною медсестрою, і її нестерпно дратувало те, що досі не принесли чергову дозу антибіотиків для Германа Ґвадовскі, які мали бути ще о десятій. Вона підійшла до чергового і сказала:
– Я досі чекаю на ліки для Ґвадовскі. Прошу вас іще раз зателефонувати до аптеки.
– Ви перевірили доставлені ліки? Їх привезли о дев’ятій.
– Там не було нічого для Ґвадовскі. Я негайно маю ввести йому дозу зосину[46].
– Ой, щойно пригадав. – Черговий підвівся і підійшов до коробки, що стояла на іншій стійці. – Це нещодавно принесла санітарка з четвертого відділення.
– З четвертого західного?
– Пакунок передали не на той поверх. – Черговий перевірив етикетку. – Ґвадовскі. П’ятсот двадцять перша палата.
– Добре, – сказала Анджела, витягаючи пакет із ліками.
Дорогою до палати вона ще раз прочитала етикетку, перевіряючи імена пацієнта і лікаря, а також дозу зосину в соляному розчині. Усе було правильно. Вісімнадцять років тому, коли Анджела тільки почала працювати тут медсестрою, старша медсестра могла сама прийти до аптеки, взяти потрібний розчин для крапельниці і додати до нього необхідну дозу ліків. Кілька помилок, яких припустилися квапливі медсестри, кілька гучних судових справ – і все змінилося. Тепер навіть простий сольовий розчин з додаванням калію проходив сортування в лікарняній аптеці. Ще одна інстанція, додаткова перешкода в роботі й так неповороткої системи охорони здоров’я, і це обурювало Анджелу. Це стало причиною годинного запізнення необхідних ліків.
Вона підвісила до крапельниці містера Ґвадовскі свіжий пакет із соляним розчином. Весь цей час пацієнт лежав нерухомо. Він два тижні не приходив до тями і вже почав виділяти запах смерті. Анджела пропрацювала медсестрою не один рік і добре знала його. Цей запах, кислуватий, як піт, був передвісником кінця. Занюхавши його, вона завжди шепотіла іншим медсестрам: «Цей не виживе». Вона подумала про це зараз, регулюючи подачу ліків через крапельницю й перевіряючи життєві показники пацієнта. «Цей не виживе». Хай там що, а вона виконувала свої обов’язки так ретельно, як і з будь-яким іншим пацієнтом.
Настав час обмивати його. Вона принесла таз із теплою водою, поставила біля ліжка пацієнта, намочила губку і почала витирати його обличчя. Містер Ґвадовскі лежав із розкритим ротом, його язик був сухим і поморщеним. Краще б вони дозволили йому спокійно відійти. Краще б звільнили його від цих страждань. Та його син наполягав на своєму, і старий продовжував жити, якщо це можна назвати життям, – у помираючому тілі і далі билося його серце.
Анджела трохи підняла його лікарняну сорочку, щоб оглянути рану. Вона трохи почервоніла, і це занепокоїло медсестру. На руках пацієнта вже не було живого місця, тож для крапельниці їм залишалася тільки центральна вена. Анджела слідкувала за тим, щоб рана була чистою, а пов’язка свіжою. Після омивання вона планувала зробити йому перев’язку.
Вона витерла його тіло, пройшлася губкою по випнутих ребрах. На її погляд, цей чоловік ніколи не вирізнявся розвиненою мускулатурою, а зараз його шкіра нагадувала пошерхлий пергамент, натягнений на купку кісток.
Вона почула кроки і була зовсім не рада побачити в палаті сина містера Ґвадовскі. Єдиний погляд цього чоловіка – і вона одразу насторожилася – таким він був, завжди вказував на чужі помилки та недоліки. І часто поводився так зі своєю сестрою. Якось Анджела почула їхню сварку і ледве стрималась, щоб не кинутися на захист сестри. Зрештою, вона не мала права вичитувати його. Але й не мусила бути з ним надміру люб’язною. Тому просто кивнула і повернулася до роботи.
– Як він? – запитав Іван Ґвадовскі.
– Без змін. – Її тон був холодним і діловим. Вона хотіла, щоб він пішов, щоб припинив прикидатися, як сильно дбає про батька, і дав їй змогу робити свою роботу. Вона одразу зрозуміла, що любов до батька була чи не останньою причиною його присутності. Він поводився так, бо звик усіма керувати і не збирався відступати, навіть перед смертю.