– Лікар уже заходив?
– Доктор Корделл приходить щоранку.
– І що вона каже? Чому він досі в комі?
Анджела кинула губку у воду і випросталася, щоб глянути на нього.
– Навіть не знаю, що тут можна сказати, містере Ґвадовскі.
– Скільки ще він буде в такому стані?
– Стільки, скільки ви йому дозволите.
– Що ви хочете сказати?
– Вам не здається, що було б людяніше відпустити його?
Іван Ґвадовскі витріщився на неї.
– Аякже, і всім одразу стане легше, правда? Звільниться ще одне лікарняне ліжко.
– Я не це мала на увазі.
– Я знаю, як сьогодні фінансуються лікарні. Пацієнт залишається надто довго, й у вас виникають додаткові витрати.
– Я говорю лише про те, що було б краще для вашого батька.
– Для мого батька буде краще, якщо лікарі виконуватимуть свою роботу.
Щоб не сказати чогось, про що потім жалкуватиме, Анджела відвернулася і знову взяла губку. Тремтячими руками відтиснула її. «Не треба з ним сперечатися. Просто виконуй свою роботу. Він з тих людей, яких неможливо переконати».
Вона поклала вологу губку на живіт пацієнта. І лише тоді збагнула, що він не дихав.
Анджела миттю приклала руку йому до шиї, аби перевірити пульс.
– Що сталося? – запитав його син. – З ним щось не так?
Вона не відповіла. Зірвалася на ноги, проскочила повз нього і вибігла в коридор.
– Синій код! – крикнула Анджела. – Синій код у палаті п’ятсот двадцять один.
Кетрін вилетіла з палати Ніни Пейтон і повернула за ріг у сусідній коридор. До палати 521 вже збіглися лікарі, інший персонал стояв у коридорі. Там була й групка студентів-медиків із широко розплющеними очима, які повитягали шиї, намагаючись роздивитися, що буде далі.
Кетрін прорвалася в палату і вигукнула, перекрикуючи навколишню метушню:
– Що сталося?
Їй відповіла Анджела, медсестра містера Ґвадовскі:
– Він просто перестав дихати. Пульсу немає.
Кетрін дісталася до ліжка і побачила, що інша медсестра вже прикріпила пацієнту кисневу маску і закачувала йому в легені кисень. Інтерн поклав обидві руки йому на груди і з кожним натиском на грудину вичавлював кров із його серця, заштовхуючи її до артерій та вен. Підживлював органи, підживлював мозок.
– Підключили дефібрилятор! – крикнув хтось.
Кетрін глянула на кардіомонітор. Він показував фібриляцію шлуночка. Серце більше не скорочувалося. Окремі м’язи ще смикалися, але серце перетворилося на обвислий мішок.
– Який заряд? – запитала Кетрін.
– Сто джоулів.
– Розпочинайте!
Медсестра розмістила електроди дефібрилятора на грудях пацієнта і крикнула:
– Розступіться!
Електроди дали розряд, посилаючи в серце електричні імпульси. Тіло чоловіка підскочило, ніби кіт на розпеченій сковорідці.
– Жодних змін!
– Введіть йому один міліграм епінефрину[47] і спробуйте знову дати сто джоулів, – сказала Кетрін.
Пацієнту ввели епінефрин.
– Розступіться!
Ще один розряд, тіло чоловіка знову підскочило.
Лінія на кардіомоніторі зірвалася вгору, а тоді знову побігла рівно, ледь посмикуючись. Останні ривки помираючого серця.
Кетрін глянула на пацієнта і подумала: «Як мені повернути до життя цю змарнілу купку кісток?»
– Ви хочете… продовжувати? – запитав захеканий інтерн, який проводив непрямий масаж серця. У нього на обличчі виступив піт, одна краплинка стікала по щоці.
«Я й не збиралася його реанімувати», – подумала Кетрін і вже хотіла припинити, як раптом Анджела шепнула їй на вухо:
– Тут його син. Він спостерігає.
Кетрін кинула погляд на Івана Ґвадовскі, що стояв у дверях. Тепер у неї не було вибору. Якщо вона не докладе всіх зусиль, його син примусить лікарню дорого за це заплатити.
Лінія на моніторі тремтіла, як море перед штормом.
– Спробуймо ще раз, – скомандувала Кетрін. – Цього разу двісті джоулів. Хтось візьміть кров для негайного аналізу на електроліти!
Вона почула гуркіт візка лаборантки. З’явилися пробірки і шприци.
– Не можу знайти вену!
– Спробуйте центральну.
– Розступіться!
Усі відійшли, й електроди дали новий розряд.
Кетрін дивилася на монітор, сподіваючись, що такий сильний розряд заведе його серце. Та лінія на моніторі ледве миготіла.
47
Епінефрин (адреналін) – належить до природних гормонів. Застосовується при зупинці серця.