– Я сподівалася побачити детектива Мура. Я весь ранок провела в операційній і подумала, що раптом він намагався зі мною зв’язатися…
– Насправді… – Фрост затнувся, по очах було видно, що він схвильований. – Близько полудня я залишив повідомлення вашому секретареві. Віднині з будь-якого приводу ви маєте звертатися до мене.
– Так, я отримала повідомлення. Просто мені цікаво… – Вона насилу стримувалася, щоб не розплакатись. – Мені цікаво, чому все змінилося?
– Розумієте, ем, це пов’язано із розгортанням слідства.
– Що ви маєте на увазі?
– Нам необхідно, щоб Мур зосередився на інших аспектах цієї справи.
– Хто прийняв таке рішення?
Фрост усе більше ніяковів.
– Насправді я не знаю, докторе Корделл.
– Це Мур так вирішив?
Фрост якийсь час мовчав.
– Ні.
– Тобто справа не в тому, що він не хоче мене бачити?
– Я впевнений, що ні.
Кетрін не знала, чи говорив він правду, чи просто намагався її заспокоїти. Вона помітила, що двоє інших детективів витріщалися на них зі своїх кабінок, і несподівано це її розлютило. Невже всі, крім неї, знають правду? Це часом не жалість вона побачила у їхніх очах? Весь ранок вона смакувала спогади про минулу ніч. Вона чекала на дзвінок Мура, як їй хотілося почути його голос і знати, що він думав про неї… Але він так і не зателефонував.
А опівдні їй передали повідомлення Фроста, що надалі з усіма питаннями вона має звертатися до нього.
Тепер їй залишалося хіба високо підняти голову й опанувати себе, щоб не розплакатись.
– Чи є якась причина, чому я не можу з ним поговорити?
– Боюся, зараз його немає в місті. Він поїхав сьогодні після обіду.
– Зрозуміло. – Вона втямила без зайвих слів, що він не може розказати їй більше. Кетрін не цікавилась, куди поїхав Мур, не питала, як можна з ним зв’язатися. Вона вже достатньо осоромилась, прийшовши сюди, і зараз гору взяла гордість. Протягом двох останніх років саме гордість додавала їй сили. День у день вона примушувала її рухатися вперед, забороняла приміряти на себе роль жертви. Дивлячись на неї, усі бачили холоднокровний професіоналізм та емоційну стриманість, бо вона не дозволяла їм бачити нічого іншого.
«Тільки Мур бачив справжню мене. Зранену і вразливу. І ось до чого це призвело. Тому я більше не дозволю собі такої слабкості».
Коли вона підвелася, її спина знову була прямою, погляд випромінював упевненість. Дорогою до виходу вона минула стіл Мура. Вона зрозуміла, що це його стіл, побачивши табличку з іменем. Вона затрималась на мить, щоб роздивитися фотографію в рамці – усміхнена жінка, сонце заплуталося в її волоссі.
Вона вийшла, залишаючи позаду світ Мура і з жалем повертаючись до свого.
18
Мур думав, що це в Бостоні нестерпна спека, та він і гадки не мав, що чекало на нього в Саванні. Коли пізніше того дня він вийшов з аеропорту, мав відчуття, ніби його занурили в гарячу ванну. Повітря було таким густим, що здавалося, наче він продирається крізь нього. Він ледве переставляв ноги і мляво плентався до стоянки, де на нього чекала орендована автівка, а бруківка аж парувала під підошвами. Коли він врешті дістався до свого номеру в готелі, його сорочка була мокрісінькою від поту. Він зняв її, ліг на ліжко, щоб трохи відпочити, і проспав цілий вечір.
Він прокинувся, коли вже було темно, і дрижав від увімкненого на всю потужність кондиціонера. Сів на ліжку, у голові гуло.
Мур вийняв з валізи чисту сорочку, вдягнувся і вийшов з готелю.
Навіть уночі повітря нагадувало пару, але він їхав із опущеним вікном, вдихаючи вогкі запахи Півдня. Хоч він ніколи раніше не бував у Саванні, але чув, яким чарівним було це місто з його старими традиційними будинками і лавочками з кованого заліза, точнісінько як у «Півночі в саду добра і зла»[51]. Та сьогодні він не мав наміру оглядати місцеві цікавинки. Він шукав конкретну адресу в північно-східній частині міста. То був гарний район, здебільшого з маленькими охайними будиночками із затишними ґанками, загородженими квітниками і крислатими деревами. Він знайшов вулицю Ронда і зупинився навпроти одного з будинків.
Усередині світилося, і він навіть розгледів блакитне мерехтіння телевізора.
Йому стало цікаво, хто зараз там мешкає, і чи знають теперішні власники про історію свого дому. Коли вночі вони вимикають світло і лягають у ліжко, чи думають про те, що колись сталося у їхній кімнаті? Чи прислухаються в темряві до відголосків жаху, що досі відлунюють у цих стінах?
Повз вікно проплив силует стрункої жінки з довгим волоссям. Вона нагадала йому Кетрін.
51
«Північ у саду добра і зла» – художній фільм режисера Клінта Іствуда за однойменним романом Джона Берендта, заснованим на реальних подіях, що відбувалися в Саванні.