Чоловік називає дружину своїм солодятком, так, і дитина теж належить до таких. Вони живуть у золотій середині, у ластці села. Уряд великим ополоником розважливо розподіляє спеціальні пропозиції серед людей. Щоб власники фірм могли ухвалювати рішення й вигадувати виправдання на те, як вони обходять коло державних дотацій і людських тіл. Їхнє щастя має зростати посередині навколишнього їхнього добра, а всі інші нехай оповідають про свої клопоти, сидячи на вузькій смужці землі, що її вони засаджують парканами, і насінного матеріалу при цьому ледь вистачає на двох. А їм уже доводиться замислюватися ще про одну людину!
Ми приїхали, дитина спить у своїй світлиці.
Син терпляче дрімає, посаджений на повідець від акціонерного товариства «Хімічні заводи Лінца». Ходімо й ми поспимо, щоб відчути той присмак, який дає нам смерть. Для цього треба просто лягти, біднякам це давно відомо, вони й помирають раніше, і час до цього здається їм, як і раніше, занадто довгим. Чоловік ще раз вирішує попастися на ділянках шкіри своєї дружини, густо вкритих косметикою, зараз він, немов постріл з рушниці, з гуркотом піде за нею в постіль. З ванної долинає діловитий шум води й зворушень. Важке тіло нещадно кидають у гарячу воду, щоб зробити його їстівним. На його грудях спочивають мило й щітка. Люстра пітніють. Дружина директора із силою тре чоловікові спину, залюбки занурює руку в мило й масажує його потужний член, який нараз належить їй. За вікном котиться з небокраю місяць. Дружину вже кличуть, закликає чоловік і закликає півкіла м’ясива (ну ніяк не менше), що радять над ним. У теплій воді знову щось набухає й рветься вгору до Господа над пишним холодним буфетом тіла. А потім він скупає дружину після денної праці, без проблем, йому це подобається. Навколо живуть смертні, живуть працею й зарплатнею, живуть вони не вічно й живуть зле. Але тепер вони вже перейшли від праці до спокою, у їхніх грудях дрімає гостре жало, бо в них немає власної ванної кімнати. Тіло директора розм’якшується у воді, однак у нього залишається ще достатньо погонних метрів. Він ще раз кличе дружину, тепер голосніше, це наказ. Вона не йде. Йому треба на самоті розм’якнути у воді. Він миролюбно ковзає на інший бік ванни, йому що, кричати, щоб вона прийшла? Як приємно, що вода не змінює людину й що не потрібно вчитися ходити по воді пішки. Таке задоволення, і таке дешеве. Грошей вистачить у кожного. Нехай дружина залишається там, де вона тепер, клуби гарячої пари, огорніть мене! Він відкриває свій кран із гарячою водою, масажує його, розчулюється і розвеселяється. Потоки із шумом обтікають важке тіло, тверді жувальні м’язи якого перемелюють життя й ковтають інші фірми. Бідняків, наче воду, скидають зі скель, але вони залишаються там, де вони є, у своїх маленьких постельках, і вони не чіпляються до тебе з постійними проханнями, ці нещасні люди, до зарплатні яких доводиться докидати ще. Як вони сліпо, година за годиною, потрапляють у машини своїми священними струнами, які їхні дружини на превелику силу натягнули на деку їхнього тіла! Стільки крові! І все даремно, марний і голосний, немов удари бича, стукіт їхніх серць, бо ж більше немає крові, яка б їх урухомлювала. А діти, як мені здається, іноді ганяють туди-сюди до четвертої ночі. Принаймні, один або двійко таких нетверезих парубчаків бреде наразі додому з дискотеки.
Син його, якого тут недолюблюють уже багато років, лежить тепер у своєму ліжку, і мирний місяць іде геть. Дитина важко дихає, вона вкрита потом, у її жилах — пігулки, вона заспокоїться зараз зовсім по-іншому. Дитина незручно лежить під оком матері, що підходить до постелі й поправляє її. Дитина зовні зів’яла, а проте вона — весь її світ: вона мовчить так само, як мовчить цей світ. Дитина тішиться, що росте, як росте милий дружок у його батька. Мати ніжно цілує свого маленького човника, що пливе світом. Потім вона бере пластиковий мішок, натягає дитині на голову й затягує внизу, щоб усередині дитяче дихання спокійно урвалось. У наметі, всередині мішка, на якому надрукована адреса модного бутику, життєві сили хлопчика пишно розкриваються ще раз, але ж йому ще зовсім недавно обіцяли, що він ростиме й що йому куплять спортивний інвентар. От що буває, коли природу хочуть поліпшити за допомогою інвентарю! Але ні, він зовсім не хоче жити. Потім син випливає у відкриті води, де він відразу опиняється у своїй стихії (мама!) і використовує дихальну трубку, крізь яку його приятелі пізнають світ із самого першу, немов через стільники: так, очевидно, він був їм за ватажка, маленький бог війни, загонистий у праці, у спорті й у грі. Вони бачать усе, але мало що бачать. Мати виходить із будинку. На руках вона несе сина, як кущ із щораз бубнявішими бруньками, який треба висадити в землю. З вершин, з яких дитина з’їжджала сьогодні й хотіла знову з’їжджати завтра (власне, новий день уже нетерпляче починається!), земля шле прощальний привіт. Обурливі сліди на сніговому покривалі. Еге, блукаєте, кружляєте навколо вогнища, певно, ніч видалася ще та?