– Аллене, – мовила вона, – поклади якомога більше льоду в чистий рушник і зроби компрес.
Коли Аллен виконав її розпорядження, вона сказала незнайомцеві:
– Щока починає напухати. Прикладіть лід і тримайте. Вона стухне.
Поранений слухняно приклав загорнений у рушник лід до щоки.
Алленові він здавався хлопчаком, що побував у бійці й тепер дозволяє матері гоїти свої рани.
Джіммі зацікавлено придивлявся до незнайомця.
– Добряче ж вас обробили, містере, – зауважив він.
– Мені це не первина, – відповів той. – Могло бути й гірше, набагато гірше. Якби не юна дама, що кинулась мене рятувати. Мій добрий ангел. – Він ніжно всміхнувся. – Звичайно все відбувається якраз навпаки.
– І де вони вас?.. – поцікавився Стренд.
– У парку. Сьогодні я прийшов туди трохи пізніше, ніж звичайно. Справи затримали. Банальна історія. – Леслі вже змила з нього майже всю кров, і тепер він сидів спокійний, впевнений у собі, його трохи почервоніле, але владне, з правильними рисами обличчя нагадало Стрендові портрети іспанських конкістадорів, самовдоволених і звиклих наказувати. – Я, як завжди, катався в парку – мій лікар порадив, ви ж бо знаєте, які вони прискіпливі, коли пацієнтові вже п'ятдесят і він усе життя просидів у конторі…
Леслі відступила й подивилася на свою роботу.
– Ось, здається, і все, що я можу зробити для невідкладної допомоги, – сказала вона. – Начебто не так уже й погано. А зараз перебинтуємо руку. – І вона перев'язала пальці і кисть, закріпивши перев'язку пластирем.
– Я десь загубив капелюха, – мовив незнайомець. – Гадаю, в ньому я мав би трохи пристойніший вигляд.
– Чим вас так ударили? – запитав Стренд. – Може, треба зробити укол проти правця?
– Якимось… інструментом, – сухо відказав незнайомець. – Начебто цілком стерильним. Хоч я був не в такому стані, щоб зараз сказати це напевне. Мій лікар зробить усе, що треба.
– Що ж то був за інструмент? – поцікавився Джіммі.
– Судячи з того, що я знаю з книжок, – відповів незнайомець, – думаю, то був відрізок свинцевої труби. Ой, зовсім забув!.. Дозвольте відрекомендуватись. Я Рассел Хейзен.
Він назвався так, ніби був певен, що його тут знають, одначе Стренд не пригадував, щоб чув коли-небудь це прізвище.
– Аллен Стренд, – сказав він. – А це – моя дружина, Леслі. І мій син, Джеймс.
– Це велика честь для мене. – Не підводячись, Хейзен легенько вклонився. – Сподіваюся, ми ще зустрінемося за сприятливіших обставин.
«Я не я, – подумав Стренд, – якщо в нього не адвокатський лексикон».
– Мій шановний співгромадянин, що вдарив мене по голові свинцевою трубою…
– Якщо вам важко розмовляти, – сказала Леслі, – то краще не треба.
– Я хочу, щоб ви знали, – провадив Хейзен, пустивши повз вуха пропозицію Леслі, – у вас надзвичайно хоробра дочка!
– Що ж вона такого зробила? – поцікавився Джіммі. Голос його прозвучав недовірливо, так ніби з усіх чеснот, які могла мати його сестра, хоробрість була найменш імовірною.
– Як я вже згадував, я щодня катаюсь у парку. І сьогодні катався…
– Катались? – перепитав Джіммі. – На чому?
«Для молоді, – міркував Стренд, якому хотілося, щоб син помовчав, – головне – факти, а не співчуття, якщо вони взагалі на це здатні». Джіммі говорив з підозрою в голосі, так ніби був певен, що коли нарешті стане відома правда, то вина за все – за оцей стан його сестри, за кров на її одязі, за істеричне схлипування в обіймах Елінор – впаде на Хейзена.
– На велосипеді, – відповів Хейзен. – Це найкращий спорт! Не треба ні команди, ні партнера, а такої погожої весняної днини, як сьогодні, можна ще й дарами природи повтішатися.
«Він, мабуть, учився розмовляти так, як розмовляли у вісімнадцятому столітті», – подумав Стренд, проте обличчя його лишалося незворушним.
– Я зупинився трохи перепочити, – розповідав далі Хейзен. – Зійшов з алеї, прихилився до дерева й закурив. Мій лікар, безперечно, сказав би, що тією сигаретою я знищив усе, чого набув катанням. Але… звичка! Часом заспокоює… Я міркував про одну справу, що сьогодні затримала мене в конторі трохи довше, ніж звичайно. Я сподівався, що поміркувавши хвилин п'ять на свіжому повітрі…
– І тут вони накинулись на вас? – Джіммі був не з тих, кого цікавлять міркування – як свої, так і чужі.
– Уже посутеніло, – незворушно провадив Хейзен. – Я милувався вогнями у вікнах на західній околиці Центрального парку. Було тихо, безвітряно. – Він замовк, легенько торкнувся рани на щоці. – І тут, як ви кажете, Джеймсе, вони накинулись.
– Сволота! – лайнувся Джіммі.
– Молоді, розбещені хлопці з небезпечними расовими переконаннями, – сказав Хейзен, здвигнувши плечима. – Беззаконня нині стало нормою, а власність – ознакою незаслуженого привілею.