«Ні марихуани, ні героїну, – знову подумав Стренд. – А секс? В наш час, коли дівчині сімнадцять років…» Він похитав головою. А що робив він у свої сімнадцять, ба навіть раніше? І скільки років було дівчатам, з якими він це робив? Краще не згадувати. Зрештою, ця частина виховання – справа дружини, і Аллен був певен, що вона тут добре подбала, якщо про таке взагалі можна добре подбати. Сам він належно потурбувався про сина й досі не помічав у ньому ніяких ознак відрази, страху чи нездорового потягу до дівчат.
Хоч хлопець на протилежному боці корту видався Стрендові дуже худеньким, наче захарчованим, одначе по м'ячу він бив сильно, подачі його були різкі й досить майстерні. Стренд почекав, поки Керолайн верховим ударом відіб'є подачу, й вигукнув: «Браво!» Дочка озирнулася, помахала йому ракеткою, потім підбігла до огорожі, за якою він стояв, і поцілувала його в щоку. Обличчя в Керолайн пашіло, волосся змокріло від поту, але Стрендові вона здалася чарівною, хоч її риси від напруги загострились – а надто ніс, що, на жаль, являв собою зменшену копію його носа.
– Привіт, тату! – кинула Керолайн. – Він мене просто вбиває, цей Стіві. Гей, Стіві! – гукнула вона. – Іди-но привітайся з моїм батьком.
– Я не хочу перебивати вам гру, – похопився Стренд.
– Та я хоч дух переведу! – сказала Керолайн. – Це на мою користь.
Стіві підійшов до огорожі, пригладжуючи назад чуба.
– Радий познайомитися, сер, – ввічливо мовив хлопець. – Керолайн розповідала, що ви були її перший учитель у тенісі.
– Вона почала вигравати в мене, вже коли їй було дев'ять років. Тепер я тільки дивлюся, – відказав Стренд.
– У мене вона теж виграє, – сумно всміхнувся Стіві.
– Лише тоді, коли в тебе депресія, – уточнила дівчина.
– Я б не хотів, щоб ти про це говорила, Керолайн! – роздратовано кинув Стіві. – Просто я іноді не можу зосередитись, от і все. Ніяка це не депресія.
– Ну гаразд, – мовила Керолайн, по-дружньому поплескавши хлопця по плечу. – Я ж не хотіла сказати нічого поганого – що ти плачеш, коли програєш, чи щось таке. Я просто пожартувала.
– А я не хочу, щоб люди подумали бозна-що, – не вгавав хлопець.
– Не бери так близько до серця. Або роби це не при людях, – сказала Керолайн. – Він не завжди такий, тату. Просто Стіві не любить, коли дивляться, як він грає.
– О, я розумію! – дипломатично відповів Стренд. – Я й сам такий, що грав би, якби можна, в цілковитій темряві. Гаразд, я піду.
– Дуже радий, що познайомився з вами, сер, – сказав хлопець і рушив на протилежний бік корту, пригладжуючи п'ятірнею чуб.
– Пробач йому, тату, – мовила Керолайн. – У нього було жахливе дитинство.
– Здається, воно не вплинуло на його здібності в тенісі, – зауважив Стренд. – Як і твоє, до речі.
– Ой, тату! – замахнулася на нього ракеткою Керолайн. – Не дражнися!
– До зустрічі вдома! Не дуже затримуйся.
Він подивився ще дві подачі, захоплюючись цими спритними хлопцем та дівчиною, чиї металеві ракетки зблискували в повітрі. Навіть у їхньому віці він не був такий прудкий. «Читав я швидко, – міркував Стренд, рушаючи додому, – а от бігав обережно й повільно. Так мені бог дав». Дарма. Він знайшов чим заміняти швидкість.
Александер, портьє в їхньому будинку, стояв, прихилившись до однієї половинки скляних дверей, і курив сигару. Це був сухорлявий, засмаглий, скупий на усмішку чоловік непевного віку з коротко підстриженим густим сивим чубом. Будинок був зовсім поруч зі славнозвісною Коламбіа-авеню, де не вгавали поліційні сирени, отож не дивно, що портьє тут усміхався не часто.
– Добривечір, Александере! – привітався Стренд.
– Добривечір, містере Стренд, – відповів, не виймаючи з рота сигари, Александер. Він був чи не один з останніх у Нью-Йорку, хто й досі носив військову куртку часів другої світової війни, так ніби для нього війна лише прибрала іншої форми.
– Чудова днина, еге ж? – Стренд любив цього чоловіка й цінував його за те, що він примудрявся утримувати в належному стані їхній будинок, збудований ще 1910 року.
– Нормальна, – скупо відказав Александер. – Нарешті трохи потепліло після цієї клятої зими. Та не надовго. На завтра обіцяють дощ. – Оптимізм, як і веселість, не був властивий Александерові. – Ваша дружина вдома, – повідомив він. – Хлопець теж. – Портьє любив лад і завжди знав, хто увійшов до його будинку і хто з нього вийшов. Це давало змогу поменшити ймовірність прикрих несподіванок.
– Дякую, – мовив Стренд. Якось на Великдень він подарував Александерові двадцять п'ять доларів і пляшку віскі «Дикий індик». Дружина протестувала проти такої щедрості, та Аллен сказав їй: «Ми йому зобов'язані. Він вартовий, який береже нас від хаосу». Александер тоді подякував Стрендові, але в своєму ставленні до них помітно не змінився.