Скажімо, в лікарні іноді по двічі робиться одна й та сама робота; щоб знайти правильний діагноз, лікар закопується в історію хвороби й марнує дорогоцінний час, а це може коштувати хворому життя. Той самий діагноз машина поставить за кілька секунд, але спершу треба відповідно запрограмувати її, і, коли твоя програма працює, як приємно усвідомлювати, що це ти допоміг полегшити людині біль. Те саме й у бізнесі, де комп'ютери звільняють нещасних, очманілих службовців від тисяч годин нудьги. Повір тату, ти помиляєшся – від цього людство стає людянішим, а не навпаки».
Стренд був у захваті від її красномовства й відданості своїй роботі. Хоч дочка й не переконала його, він щиро радів, що Елінор не захотіла бути просто гарненькою дівчиною. Після школи вона вступила до коледжу, влітку працювала, а коли починалися заняття, давала приватні уроки, щоб мати чим платити за навчання. Тепер Елінор жила окремо у невеличкій квартирі на одній із східних сімдесятих вулиць. То була сумна хвилина для Стреида, коли в день закінчення коледжу дочка заявила, що більше не хоче поділяти кімнату в батьківській квартирі з меншою сестрою. Ні Аллен, ні Леслі їй не перечили; обоє вважали, що Елінор здібна, розважлива дівчина, що вона цілком може подбати про себе і це нормально, коли молоді люди самі влаштовують своє життя. До того ж Елінор заявила: «Я ж не збираюся їхати до Лапландії чи Перу! Я житиму за парком, і коли мені буде кепсько, так зареву, що ви й через озеро мене почуєте!» Але досі вона не ревла. Коли Елінор улаштувалася на роботу й сказала Алленові, яка в неї платня, він привітав її – щоправда, трохи сумовито, адже дочка, щойно випурхнувши з коледжу, заробляла більше, ніж він, що пропрацював у школі двадцять сім років,
– Цього літа у мене відпустка три тижні, – сказала Елінор, збираючись відкоркувати одну з двох пляшок к'янті, що стояли на серванті. – Два тижні оплачені й один – за власний кошт. Я хочу поїхати кудись у незнайоме місце. Що б ти мені запропонував, тату?
– Гм. – Аллен задумливо смикнув себе за вухо. – Це як сказати… Ти їдеш сама?
Корок лунко вискочив з пляшки, й Елінор поставила вино на стіл. Дівчина обернулась і подивилася батькові у вічі.
– Ні, – відказала рішуче.
– З хлопцем, певна річ?
– Певна річ, – всміхнулась Елінор.
– А куди хоче він?
– І сам добре не знає. Згадував про якийсь грецький острів – просто поніжитись на сонці, покупатися.
– Звучить непогано, – кинув Аллен.
– Він обіцяє, що на тому острові не буде жодного комп'ютера, навіть друкарської машинки. Каже, я повернуся до роботи з новим натхненням. – Елінор розправила букетик, що його принесла, й поставила квіти у вазу посеред столу. – Він там колись уже був… – Вона всміхнулася. – З іншою жінкою.
– Він тобі про це сам сказав? – запитав Аллен, намагаючись притлумити в своєму голосові осудливі нотки.
– Він розповідає мені про все, – відповіла Елінор. – Такий уже вдався.
– Часи міняються… – промовив Стренд якомога м'якше. – Що не кажіть, а міняються. За моєї молодості… – Він замовк і криво посміхнувся. – За моєї молодості… Ет, пусте. А ти йому про все розповідаєш?
– Вибірково – про все – засміялася Елінор.
– Чому ти не приведеш його якось увечері сюди?
– Він не любить ходити по сім'ях. Та й, зрештою, я в ньому не певна. Поки що. Побачимо, чи витримає він тритижневе випробування. Тоді, може, я й піддам його екзекуції через знайомство з вами.
– Як знаєш, – сказав Аллен. – Надішлеш мені листівку, Я б сам не проти побувати на якомусь грецькому острові. І не тільки три тижні, Може, як вийду на пенсію…
Елінор ступила до нього, обняла і серйозно подивилась йому у вічі. Вона була нижча за сестру, тендітніша й успадкувала від матері гарненький рівний ніс і сині очі.
– Це жахлива несправедливість, правда ж? – мовила вона лагідно. – Я маю змогу поїхати ось так, на три тижні, попрацювавши всього два роки, а ти…
Аллен ніжно поплескав її по спині.
– Ми своїм життям задоволені. Ми обрали сім'ю, а в тебе сім'ї немає… Поки що…
– Амінь! – докинула Елінор.
З кухні, скидаючи з себе фартуха, ввійшла Леслі.
– Вечеря майже готова, – повідомила вона. – Місіс Кертіс усе розставила, можна подавати на стіл. – Місіс Кертіс була дружина Алєксандера і тричі на тиждень допомагала Леслі по господарству. – Всі зібралися?
– Немає Керолайн, – сказала Елінор, відступаючи – від батька.
– Дивно, – сказала Леслі. – Уже чверть години як споночіло. На тенісному корті робити їй у темряві нема чого. Та й знає вона, коли ми сідаємо за стіл.