— Ні, я просто так. Згадала своїх знайомих, от і захотілося ще раз побачитися. Заразом і поквитатися. Скажи, Гришо, допоміг би ти мені деякі боржки одержати? Знаю, знаю, що скажеш. А поквитатися мені є з ким. Я тобі не розповідала, а зараз скажу… Давай ще за зустріч, — запропонувала буфетниця, розливаючи в чарки коньяк. — Коли отаман у пастку потрапив, я не стала чекати, щоб і за мною прийшли, все у сакви поскладала й подалася з одним козачком, що його до мене отаман приставив. Сам розумієш, що в мене в саквах не ганчір'я було. Довго ми з ним поневірялися, але зрештою пощастило, перейшли кордон. У найближчому містечку білого офіцерства повнісінько. Я тоді дурна була, але молода, гарна. Першого ж дня біля моїх ніг капітани, полковники… Влаштували в готель, дві покоївки, туалети, перукарі. Ну, думаю, оце життя почалось. Увечері на мою честь бенкет, шампанське, тости. Ну й пустила я нюні. Вранці прокинулася в канаві. На мені ряднина, якої зроду на собі не мала. Вся в багні. Кинулася до готелю — не пустили. До коменданта білоемігрантського загону — той наказав гнати в шию. Кинулася до поліції. Тільки-но я поріг переступила, урядник кричить: «Іди геть, шльондро!» Зосталися в мене тут деякі схованки, ось і вернулася. Ні, Гришенько, до Маньчжурії я не хочу, хіба що з кулеметом… Щоб поквитатися… Краще спати лягаймо.
— Льолечко, радосте моя, спати нам зараз негоже. Поки надворі темно, відведи-но ти мене до свого жениха. Краще я в нього перебуду, якщо він, звісно, сам живе та на постій пустить.
— Сам, як і я, бурлака. Коли я приведу, кого хочеш пустить. А може, в мене зостанешся?
—І радий би, та перед ділом треба хоч подивитися, з ким на нього йти. Та й не можна мені в тебе залишатися. Хіба мало хто до тебе зайти може. Тобі завтра у свою чайну, а мені знову сидіти тут під замком? Досить, насидівся. Ти ось що: краще збери, що з собою візьмеш. Заберемо «руду» — тобі сюди нема чого повертатися. Зайвого барахла не бери, я тобі в Пітері все щонайкраще знайду. Золотце поміняємо на фунти й долари та й гайнемо у Латвію. Є надійні люди, переведуть через кордон, а звідти — на пароплав, і вся Європа наша. Парле франсе? Шпрехен зі дойч?
— Або хау ду ю ду! — підхопила Льолька. — Тільки ти мене при женихові Ганною зови, я скажу, що ти мій дядько. Слухай, Гришенько, а куди ми його потім дінемо?
— Там видно буде. Думаю, що дорогою загубитися повинен.
— Ну гаразд. Приготую зараз тобі з собою випити й закусити — і підемо. Слухай, а може, тобі з одежини чогось треба? Кожушок на тобі добрий?
— Нічого мені не треба. Кожушок саме якраз, от хіба светр який-небудь.
—Є светрик.
Жінка метнулася до комода, дістала дебелий вовняний светр. У кухні, брязкаючи посудом, почала готувати харчі. Нікітський з жалем оглянув затишну теплу кімнату, прямо з пляшки ковтнув коньяку і почав одягатися. Дістав з кишені кожуха великий плаский пістолет, перевірив обойму, вийняв з дула патрон, оглянув його перед лампою і знову загнав у патронник.
— Усе з закордонними возишся? — зайшла до кімнати вже одягнена господиня. — Може, мій дістати? Наган — він надійніший.
— Не треба, цей теж не підведе. Охорону приберемо — і до роботи.
— Охорону мені з женишком доведеться на себе взяти. Ті дядьки мене знають, не раз до них заходила: то подзвонити у бригаду, то дізнатися, котра година. Нічого, впускають. Впустять і післязавтра. Ну, коли йти, то ходімо. А хати я не замикатиму, щоб комусь у око замок не впав, якщо повернуся пізно.
Жінка вийшла на безлюдну, вже передранкову вулицю, оглянулася і тільки потім покликала Нікітського. Вони швидко дійшли до околиці селища, завернули на протоптану в снігу стежку, проминули невеликий ялинник з тільки-но вийшли до самотньої хати, як з двору вискочило два великих собаки і, заливаючись сердитим гавкотом, зустріли непроханих гостей. На галас вийшов господар, щось гукнув лайкам, і ті, немов їх шмагонули батогом, повернулися до двору. Кир'ян спершу ніяк не міг уторопати, чому Ганна з'явилася до нього вночі.
— Ось, Кирюшо, дядька свого до тебе привела, хочу з тобою познайомити. Приїхав, лає мене, що весь час сама та сама, ну, я йому й кажу: «Коли ти мені за рідного батька, йди сватай». — Вона сміялася.
Кир'ян, роздягнений, сторопіло стояв у дворі й не знав, що відповісти. Схаменувшись, він кинувся в хату, запрошуючи слідом і своїх нічних гостей.
Буфетниця оглянула хату. Спершу вона здалася зовсім порожньою. Двері з вулиці без ганку, без сіней, по-сибірському, як у зимосховищах, вели прямо в хату, в якій не було перегородок. Посередині величезна піч, попід: стінами широкі лави. Кир'ян, похапцем одягнувшись, засвітив лампу, і жінку здивувала чистота його бурлацької оселі. Сам «жених», хоча його й застали несподівано, теж був на диво прибраний, у чистій білій сорочці.
Дерев'яний стіл, що стояв біля вікна, був вишкрябаний до білого. На полиці, прибитій до стіни, під чистим полотняним рушником стояв посуд. Ганна розв'язала торбу, дістала дві пляшки коньяку, пляшку спирту, літрову банку меду, шматок сала, ще деякі продукти.
Кир'ян мовчки спостерігав за її рухами і ніяк не міг отямитися від щастя, що так неждано впало на нього.
— Ти вже зроби мені послугу, Кир'янушко! Дозволь. Хай у тебе переднює мій родич, а то незручно самотній жінці у себе чоловіка приймати. Поговір по селищу піде: он, мовляв, яка вона, Нюрка, а мені соромно буде тобі в очі дивитися.
Кир'ян кивнув на знак згоди, а сам ніяк не міг одвести очей від Ганни. Він увесь так і сяяв! Ганна, недоторкана Ганна, сама прийшла до нього, просить про якусь дрібницю, коли він, Кир'ян, заради неї ладен життя своє покласти.
Тим часом Нікітський роздягся, дістав цигарки, запропонував господареві. Той мовчки відмахнувся, мовляв, не курю, але звідкись із пічурки дістав велику алюмінієву попільницю і поставив її на лаві поряд з гостем.
— Давайте, дружочки, вип'ємо за знайомство, і я побіжу, мені ж уранці на роботу. Склянки в тебе, коханий мій, є?
Кир'ян дістав з полиці склянки, покрутив кожну перед лампою, переконуючись у їхній чистоті, і тільки тоді поставив на стіл. Не мовлячи й слова, вийшов з хати і незабаром повернувся з мискою солоних грибів і тарілкою варених лосячих губ.
Нікітський налив собі півсклянки коньяку, повну склянку спирту Кир'янові, хлюпнув коньяку Ганні, хотів долити, але та прикрила склянку долонею, а потім перша підняла її:
— За знайомство, хлопці, за те, щоб усім нам було добре, щоб жити стало радісно.
Кир'янові не хотілося пити отак раптом, серед ночі, він і так був п'яний од щастя, але в Ганниних словах почув таку обіцянку, що одним духом вихилив склянку спирту.
Нікітський, помітивши настрій мисливця, криво посміхнувся й повільно, дрібними ковтками почав цідити зі склянки.
«Дивовижна штука життя», — думав Нікітський. Не вперше отак, як учора, він виривався з найскладніших, здавалося б, зовсім безвихідних ситуацій. Але він починав шукати, і вихід знаходився. Його підказував розум, його розум. Ну що? Пийте ви за своє безглузде щастя, а він, Нікітський, вип'є за себе, за свою кмітливість і винахідливість.
— Пийте, гуляйте, хороші мої, а я побігла. — Жінка пройшлася по хаті, спинилася біля прикріплених до стіни двох білячих чучел і почала їх роздивлятися. Обидва звірки мов живі сиділи на гілці кедра. Вправно, з великим смаком передав Кир'ян їхні пози.
— Яка краса! Чому ж ти, Кир'яне, їх мені не подарував?
— Та ти ж, Нюро, від мене подарунків не береш, — з жалем промовив мисливець.
— Приходь удень до чайної. Та захопи цих звіряток. Візьму, при всіх тебе розцілую і поставлю їх на найпомітнішому місці. Проведи мене, Кир'яне, через лісок, а то мені там страшно самій іти, а ти, дядечку, лягай, відпочивай з дороги. А втім, чого це я вами командувати стала? Пийте, гуляйте, а я день свій відпрацюю, зміну здам і ввечері прийду сюди. Коли йтимеш до мене, прихопи торбу, Кир'яне, я вам випивки й закуски наготую.
— Цигарок мені передай, Нюро, а то мої кінчаються, — попросив «дядечко».