НА НОВОМУ МІСЦІ
У середині січня тисяча дев'ятсот сорокового року Дорохова викликав начальник обласного управління міліції. Посадовив навпроти свого столу, нагадав політичну ситуацію в країні й оголосив, що є така думка направити його, Дорохова, начальником карного розшуку в місто Петровськ-Забайкальський, що за чотириста кілометрів од Чити на захід.
— Потрібні там грамотні й енергійні працівники, а ми вважаємо, що ти з цією посадою справишся. Та й до батьків звідтіль ближче, до них — просто рукою подати. Хоч зрідка, та зможеш побачитися…
Перед від'їздом його довго інструктував Торський. Пообіцяв, що тільки-но викроїть час, приїде сам і допоможе йому на місці.
— Ти знаєш, яке це місто? Там жили чудові люди — декабристи. Обов'язково поцікався…
Зі справами одразу починай розбиратися. Сам вивчи всі нерозкриті злочини. Придивляйся до хлопців, радься з Простатіним. Є там такий працівник. Щоправда, з грамотою у нього слабувато, але досвіду не позичати. Начальник міліції Сидоркін — розумник, справу свою знає. Коли що не так, дзвони. І приїхати я тобі дозволю, коли треба буде. Не журися, козаче, — жартома закінчив Торський і вже серйозно додав: — Учителі в тебе були правильні, впевнений, що справишся.
Петровськ-Забайкальськ, сіре, низьке, збудоване з кедра й модрини невелике місто, розкинулося осторонь від залізничної станції. Начальник районного відділу Сидоркін, літній, інтелігентний на вигляд чоловік, прочитав направлення, важко зітхнув:
— Надто вже ви молодий, дорогий мій. Я просив досвідченого, такого, що знає діло, а вони що там — сміються? У мене в самого таких вистачає.
— Я до вас не просився, — похмуро відповів Сашко. — Хотів у Читі зостатися, а мені наказали: їдь. Анатолій Никодимович Торський казав, що ви будете раді й вже в усякому разі допоможете… А зараз думаю, що буде краще, коли ви на моїх документах напишете відмову. — Сашко встав, підійшов до вікна і несподівано для себе сердито випалив: — Ішов я до вас і думав, що хоч добре слово скажете за допомогу. Викрадених речей майже на десять тисяч повернули у вашу крамницю з Іркутська. Все повністю. А розкрив цю крадіжку… — Сашко не доказав і невизначено махнув рукою.
— Та не сердьтеся ви, Дорохов. — Начальник міліції теж підійшов до вікна. — Адже й мене зрозуміти можна. А за крамницю спасибі. Розумієш, хотів дорослого помічника… Гаразд, зараз запрошу твоїх майбутніх підлеглих, відрекомендую — і йди, приймай справи. Там подивимося, що з цього вийде. Завгосп тобі житло підшукає. На кімнату чи там квартиру не розраховуй, а куток або ванькирчик у добрій хаті знайдемо.
Двоє з працівників карного розшуку — Степан Простатін та Федір Дибов — виявилися старшими за Дорохова. Було їм, мабуть, під сорок. Іван Зінов'єв і Микола Акимов — майже Сашкові однолітки, ну щонайбільше на рік старші. Вони вступили до міліції, демобілізувавшись кілька місяців тому з армії. Вік п'ятого, провідника службового собаки-шукача Варфоломєєва, Сашко не зумів визначити. Рудий, кругловидий, низенький на зріст. Йому можна було дати і двадцять п'ять років, і років на десять більше.
Знайомство було коротке. Сидоркін відрекомендував Дорохова й оголосив, що карний розшук працює погано.
— Злодії місто обсіли, а вони тупцяються на місці. Приймайте справи, Дорохов, і передусім зверніть увагу на нерозкриті крадіжки.
Містився карний розшук у трьох кімнатах: та, що трохи більша — прохідна, з неї двоє дверей вели до маленьких кімнаток. Одна з них призначалася для начальника.
Сашко придивлявся до своїх нових товаришів по службі й мимоволі вловив посмішку в очах старших. Обидва вони говорили підкреслено поважливо, але в їхньому тоні явно чулася іронія.
«Гаразд, — подумав Дорохов, — поживемо — побачимо».
Першого ж дня його влаштували на квартиру до літньої жінки. У великій рубленій хаті вона жила сама. Гликерія Дормидонтівна згодилася за десятку на місяць поступитися Сашкові ванькирчиком. У хаті було чисто, тепло, в світлиці стояли два фікуси, а на підвіконнях у глиняних горщиках цвіла герань. Строкаті доріжки домотканої виробки вкривали пофарбовану, жовту, «під яєчко», підлогу. У просторій кухні на столі шипів самовар. Господиня у довгій, до самої підлоги, рясній спідниці, у кофті в дрібний горошок з якимись крильцями на плечах, пов'язана хусткою з кичкою спереду, мала приємний вигляд. Вона пильно оглянула постояльця, запросила чаювати.
Тільки глянувши на головний убір господині, Сашко зрозумів, що вона справжня чалдонка, та ще й з старовірів. Коли Сашко випив пузату чашку чаю, Гликерія Дормидонтівна попросила:
— Ти вже, Дмитровичу, вибачай, але тютюнового диму в хаті не терплю. Отже ти тютюн смалити надвір виходь.
— Не курю я, Дормидонтівно.
— Чому ж це? Тепер усі, не те що молоді, старі й ті засмалили.
— Не звик. Через мене один клопіт: пізно додому приходитиму.
— Гуляти почнеш?
— Ні, матінко, працювати.
— Ну, коли так, то не біда. Я тобі всі секрети моїх дверей поясню. Столуватися не будеш? — поцікавилася господиня.
— Роздивлюся, потім видно буде.
— Роздивися, роздивися. Самовар у мене свій, не казенний, і хлібець знайдеться, і картоплі повний підвал.
Сашкові сподобалася хата, було зручно, що вона майже поруч з роботою. Першого вечора він повернувся рано, розраховуючи виспатися, оскільки, виїхавши з Чити, майже не спав. Уночі насилу прокинувся. Біля ліжка стояла господиня й термосила його за плече.
— Уставай. Прийшли по тебе.
— Хто? — не міг второпати Сашко.
Нарешті, зрозумівши, де він, схопився, швидко одягнувся, встромив ноги у валянки, просто на спідню білизну накинув доху, витяг з-під подушки наган, вийшов на ґанок. Біля воріт стояв міліціонер.
— Товаришу начальник! Сидоркін послав по вас. Пригода.
Дорохов швидко хлюпнув у лице коряк крижаної води, одягнувся й, остаточно пробуркавшись, підійшов до кімнати господині:
— Дормидонтівно! Ось вам через мене перший клопіт. Замикайте двері. Тепер уже до світанку не повернуся.
УРОК КРИМІНАЛІСТИКИ
У прохідній кімнаті, крім дільничного інспектора, який чергував по відділу, був Степан Простатін, провідник службового собаки-шукача Варфоломєєв і якийсь невідомий Сашкові літній чоловік. Дільничний відразу доповів:
— Крадіжка на околиці слободи. З хліва трьох овець узяли. — І, кивнувши у бік того, що сидів на лаві, пояснив: — У нього, в Чуркіна, значить. Він у злодіїв з рушниці стріляв. Та, видно, промазав. Попадали в сани й помчали.
Треба було діяти. Ще вдень Сашко бачив у кімнаті в Простатіна нову сумку з криміналістичним начинням і поцікавився, чи укомплектована вона. Той, знизавши плечима, відповів, що сумки щойно прислали з області, дві ще лишилися на складі. Такою сумкою в Іркутську користувався експерт науково-технічного відділу, а Сашко допомагав йому.
— Мені їхати? — засумнівався провідник.
—Їхати. Обов'язково. Де собака?
— Поряд зі стайнею, у вольєрі.— І Варфоломєєв знехотя привів у кімнату чергового велику східноєвропейську вівчарку.
Так само знехотя, як провідник по собаку, Простатін сходив по сумку, і всі, посідавши у великі ґринджоли, рушили.
В Іркутську під час чергувань Дорохов багато разів виїздив на пригоди, але самостійно, та ще як старший, їхав уперше. Подумки він перебирав усе, що слід зробити на місці злочину.
Великий критий двір Чуркіна був майже на самій околиці міста. До хати примикала комора, чи, як її тут називали, лабаз, а з нею поряд — стайня, корівник і хлів для свиней та овець. Усі ці будівлі містилися під одним дахом. Господар метнувся в хату й повернувся з гасовим ліхтарем — «летючою мишею». Сашко дістав плаский електричний ліхтар, і вони, прив'язавши до саней собаку, всі четверо пішли до хліва. Господар показав під навісом хвіртку, що вела на городи.