Калімері й Воздвиженський розвеселяли усіх своїми жартами й брехнею. Грек розказував про східні гареми, про афінських грекинь. Низький, товстий, з вузеньким лобом, з товстими губами й чорними очима, Калімері зовсім не нагадував героїв "Іліади", [13] а більше був схожий на гірських розбишак. Він почав марить про свій магазин з тютюном, про бариші, про дівчат, гудив Росію й хвалив свій край.
Тиха ніч, тепло, місяць і зорі наводили більше задуму й меланхолію, а найбільш на українців.
- Сидимо ми тепер укупі, - почав Дашкович, - а де-то ми будемо через рік, через два, як вийдемо звідсіль?
І кожному будущина, рідний край почали з'являться перед очима. Серб згадав свій тихий Дунай, згадав Чорну гору з її вольним народом і красою природи. Дашкович заговорив про свою Черкащину, про Дніпро широкий, про садки зелені і про пишні свої Сегединці, залиті черешнями. Калімері згадав класичні Афіни й пишні береги Мореї, хоч і був ладен поміняться ними на добрі бариші за тютюн. Один Воздвиженський не згадував Тули, сміявся з усіх і звав усіх романтиками.
- А де-то доведеться нам пожениться? Які-то будуть наші жінки? - почав Дашкович і тим зачепив найживішу, найтоншу струну в серці кожного молодого студента. До кінця курсу було так недалечке! Всі почали перебирать знайомих у городі паннів, і найбільше тих, котрі ходили до церкви в Братство. Згадали багато паннів гарних і розумних, але в кожної знаходили що-небудь негарне, що-не-будь не до вподоби. І почали вони марить, кому якої треба жінки.
- Я тут не женюсь, - говорив серб. - Мені треба жінки сміливої, щоб уміла часом турка під бік шпигонуть і щоб була й патріотка, любила свій край, свою мову й свою віру.
- А мені треба такої, - промовив Дашкович, - щоб уміла господарювать, порядок в домі давать і щоб уміла українських пісень співати. Я буду сидіть і філософствувать, а вона, тиха, добра та весела, буде коло мене шити й пісню мені співать.
- І вже ти! - промовив Воздвиженський. - Може, тобі треба такої, щоб сиділа коло тебе та пхикала, сльози лила? - і Воздвиженський підперся рукою, пресмішно скривив лице і почав пхикать. Його здорова голова стала така смішна, поза була така чудна, що всі зареготались.
- Ой ти! - промовив Дашкович. - Тямиш ти в поезії! А тобі, мабуть, треба такої, щоб давала щодня стусанів у потилицю!
- Ого-го! Нехай спробує! Я задам їй такої російської пинхви, що вона не потрапить кудою втікать. Коло мене жінка буде ходить навшпиньки, на одних великих пальчиках. А як я читатиму або спатиму, то вона повинна замерти на той час і заморить все в домі. Пісень твоїх я не потребую. Жінка повинна буть жінкою. Я голова в домі, а вона моя піддана. Щоб мені було добре їсти, добре пити; щоб мені усе було впору, за часу...
- То тобі треба наймички, а не жінки? - спитав Дашкович. - А я собі наймичку найму, а жінки покірної, рабині не люблю.
Воздвиженський знов занявчав жалібно, підперши щоку долонею.
- От така твоя буде жінка! - промовив Воздвиженський. - А моя жінка нехай не співає й не пхикає: нехай собі буде богомільна, нехай ходить до церкви. І я люблю жінку добру, тиху, але покірну, покірну! Бо як жінка почне верховодить в хаті, то не буде добра.
- Ти деспот! - крикнув Дашкович.
- Ні, братику! Жіноче діло кочерга та колиска. Я для неї й грошей не даватиму до рук! Сам справлятиму одежу, яку треба буде. Я не люблю, як жінки швендяють по балах.
- А я подивився б, як моя жіночка танцюватиме, як метелик, гратиме, співатиме, - марив Дашкович.
- О, якби моя жінка вдалась такою Іродіадою, [14] то я б її запер в хаті, ще й двері підпер би. Нехай би сиділа, не рипалась та хати стерегла!
- Воздвиженський, - промовив Калімері, - ти зовсім по-монгольській дивишся на жінку. От моя жінка буде не така! Моя жінка носитиме кинджала при поясі, вмітиме полком командувать і турків бити. Моя жінка буде, як калина з молоком! з вогнем в очах, з грудьми високими, як гора Олімп. Я хочу, щоб моя жінка танцювала, як баядерка, співала пісень, як соловейко, припадала коло мене не рабинею, а гарячою коханкою. На далекім Сході, на гарячому березі Середземного моря, а може, з гарему якого турка я вихоплю собі такі чорні очі, таку палку любов, що не схоче мені акафістів читати.
- А буде в магазині сидіть й тютюном торгувать, - обізвався Дашкович.
- Нехай торгує! але вона буде моїм коханням, моєю щирою душею! - говорив палкий грек, облитий світом місяця. Його очі блищали іскрами проти місяця; червоні губи й рум'янець на щоках розгорілись. В такім запалі він був і справді трохи схожий на героя "Іліади", а не на крамаря.
- Куди-то оце нас порозсилають, як ми скінчимо курс, - промовив Дашкович.
- Я зостанусь тут, у Києві, - одрізав Воздвиженський.
- А в Тулу не хочеш? - крикнули усі.
- Не хочу! - одказав Воздвиженський.
- Але ж там гарно! - промовили усі, сміючись.
- То що, що гарно! Я зостанусь тут, на Україні, і в Києві; і оженюсь тут! - додав Воздвиженський. - А ти, хохле, катай до Тули!
- Розкажи батькові своєму! - одказав Дашкович. - Я за гріхи не поїду в твою Тулу. Я не покину України нізащо в світі!
І знов розмова натрапила на переднішу тему: знов молоді хлопці заговорили про молодих дівчат. Місяць ще ясніше виливав всю силу свого проміння. Густа тінь під липами ще гірше ворушила думи й фантазію. Далека голосна пісня з гори Кисилівки, ще далі пісня з гори Щекавики [15] знов викликали охоту до співу. Дашкович почав тихесенько "Гриця", а Воздвиженський і незчувся, як став йому вторувать. І знов тиха пісня, як шелест листу, пішла по монастирі. Під самою церквою спало на землі покотом кілька сотень богомольців з усієї України. Вони спросоння почули пісню, підводили голови й дивувались, що серед монастиря співає хтось сільську пісню, ніби в селі на вулиці.
На темних алеях зачорніла чорною хмарою висока чернеча постать. Червона палиця з золотою головкою заблищала, як блискавка.
Студенти зачули ректора й побігли до корпусу. Там уже дзвонив дзвоник на молитву.
І довго ще після молитви, сидячи перед одчиненим вікном, дивився Дашкович на сонний, тихий Київ, на високі гори, де блищали золоті верхи Михайлівського монастиря, де на шпилі висів собор, Андріївський, а попід горою зеленіли садки, біліли стіни будинків. Йому хотілось одного - не покинуть Києва, а другого - знайти тиху, добру, як голубка, і співучу жінку.
Вже усі в номері полягали спать. В великі вікна світив місяць. В хаті стало тихо; усі засипали. Коли це Воздвиженський прокинувсь і закричав: "Дашковичу! Чи ти спиш!?"
- Якого ти нечистого не даєш спать! - обізвався спросоння Дашкович.
- Чи тобі нічого не снилось?
- А тобі вже встигло й присниться?
- Вже! Мені снилась моя будуща жінка, - промовив Воздвиженський хрипким заспаним голосом.
- Якою ж вона тобі снилась? Чи таким бовдуром, як і ти? - спитав його Дашкович, і всі знов пробуркались і почали сміяться при роздражнюючім світі місяця.
- Одже й я пригадую свій сон: і мені щось верзлось, - говорив далі Дашкович. - їй-богу, снилось, ніби я сиджу на тій самій лавці, де ми недавно сиділи; і ніч, здається, була така сама; коли це пурх! і з дерева злинула голубка, сіла мені на плече й почала вуркотать на вухо. Я взяв її в руки; коли дивлюсь, а голубки вже нема, і коло мене сидить панна, гарна, як оця ніч, з такими очима і з таким добрим лицем, з таким голубиним поглядом, як у однієї панни в моїй Черкащині. Тільки що я придививсь до неї, а вона знялась павичем, розпустивши розкішний хвіст, і той павич так препаскудно крикнув, якраз, як оце ти!
- Бач, які тобі птиці сняться! - промовив Воздвиженський. - А мені приверзлось, що я сидів на тій самій лавці; мені ніби схотілось води, я й пішов до колодязя, набрав відро води та й дудлю, дудлю! Випив ціле відро, а води все-таки хочеться. Коли обертаюсь, а при світі місяця стоїть дівчина з відром. Я її ляп по руці! А вона одразу, неначе відьма, обернулась панною в розкішній білій сукні на два сажні кругом. Така панія, ой! ой! В руках у неї були чотки й молитовник, а на плечах крила. Вона взяла мене тихісінько за руку та й каже: "Ходім, серце, до вінця! Нас буде вінчати сам митрополит". От і веде мене просто до церкви. Дивлюсь, а Братство наше все палає свічами. Народу в церкві повнісінько! А на амвоні стоїть претовста черниця в ризах і киває до мене пальцем. Підходжу я з своєю нареченою до черниці, а вона як кинеться до мене, як ухопить мене за чуба! Дивлюсь! А моя наречена і та черниця перекинулись відьмами, сіли на лопати та й полинули з церкви. Ввесь народ зашумів, свічки погасли, - і я прокинувсь.
13
- "І л і а д а" - давньогрецька епічна поема, видатна пам'ятка світового епосу, автором якої вважають Гомера.
14
- І р о д і а д а - внучка Ірода Великого, царя Іудеї (40 - 4 до н. е.). З її ім'ям пов'язана історія смерті Іоанна Хрестителя.
15
- Щ е к а в и ц я (Олегівка) - історична місцевість у Подільському районі Києва, одна з трьох гір, на яких, за літописом, оселилися легендарні засновники міста - Кий, Щек і Хорив. Названа ім'ям Щека.