XXXIV
Згорток у рогожі, скинений трьома людьми з мосту в ополонку, був тілом убитого Распутіна. Щоб умертвити цього неймовірно живучого й дужого мужика, довелося напоїти його вином, до якого був підмішаний ціаністий калій, потім вистрілити йому в груди, в спину і в потилицю і, нарешті, розміжчити голову кастетом. І все-таки, коли його тіло було знайдене і витягнене з ополонки, лікар встановив, що Распутін перестав дихати аж під льодом.
Це вбивство було ніби дозволом для всього того, що почалося через два місяці. Распутін не раз говорив, що після його смерті завалиться трон і загине династія Романових. Очевидно, в цій дикій і шаленій людині було те невиразне передчуття лиха, яке буває у собак перед смертю в домі, і він насилу помер — останній захисник трону, мужик, конокрад, несамовитий бузувір.
Після його смерті в палаці запав зловісний смуток, а по всій землі радіння; люди поздоровляли одне одного. Микола Іванович писав Каті з Мінська: «Тієї ночі, коли була одержана звістка, офіцери штабу головнокомандуючого зажадали, щоб у гуртожиток було принесено вісім дюжин шампанського. Солдати по всьому фронту кричать «ура»…»
Через кілька днів у Росії забули про це вбивство, але не забули в палаці: там вірили в пророкування і з похмурим розпачем готувалися до революції. Таємно Петроград був поділений на сектори, від великого князя Сергія Михайловича зажадали кулеметів, коли ж він відмовився їх дати, то їх виписали з Архангельська чотириста двадцять штук і розмістили на горищах, на перехрестях вулиць. Було посилено тиск на пресу, газети виходили з білими шпальтами. Імператриця писала чоловікові розпачливі листи, стараючись пробудити в ньому волю і твердість духу. Але цар, як зачарований, сидів у Могильові серед вірних, — у цьому він аж ніяк не сумнівався, — десяти мільйонів штиків. Жіночі бунти і зойки у петроградських чергах здавались йому менш страшними, ніж армії трьох імперій, що давили на російський фронт. В той же час, таємно від царя, в Могильові начальник штабу верховного головнокомандуючого, генерал Алексєєв, готував план арешту цариці і знищення німецької партії.
У січні, щоб запобігти весняній кампанії, був підписаний наступ на північному фронті. Бій почався під Ригою, в холодну ніч. Разом з відкриттям артилерійського вогню — зірвалася снігова хуртовина. Солдати йшли в глибокому снігу, серед завивання хуртовини і полум’я снарядів, що рвалися ураганом. Десятки аеропланів, що вилетіли в бій на підмогу наступаючим частинам, вітром прибивало до землі, і вони в імлі снігової бурі косили з кулеметів ворогів і своїх. Востаннє Росія намагалась розірвати залізне кільце, що здавило її, востаннє російські мужики, одягнені в білі савани, гнані полярною заметіллю, билися за імперію, що охопила шосту частину світу, за самодержавство, котре колись збудувало землю і було грізним для світу, а тепер стало лише пережитком, який надто довго затягнувся, історичним безглуздям, смертельною хворобою всієї країни.
Десять днів тривав запеклий бій, тисячі людей полягли під заметами. Наступ був спинений і завмер. Фронт знову застиг у снігах.
XXXV
Іван Ілліч збирався на різдво поїхати в Москву, але замість цього дістав заводську командировку в Швецію і повернувся звідти аж у лютому; зразу ж він виклопотав триденну відпустку і телеграфував Даші, що виїжджає двадцять шостого.
Перед від’їздом довелося цілий тиждень чергувати в майстернях. Івана Ілліча вразила зміна, що сталася за його відсутність: заводське начальство стало, як ніколи, ввічливим і дбайливим, робітники ж такі були всі злі, що от-от, здавалось, вдарить хто-небудь об землю ключем і крикне: «Кидай роботу, виходь на вулицю…»
Особливо хвилювали їх у ці дні звіти Державної думи, де йшли дебати у продовольчому питанні. З цих звітів було ясно видно, що уряд, ледве зберігаючи спокій і гідність, з останніх сил відбивається від нападу, і що царські міністри розмовляють уже не як чудо-богатирі, а людською мовою, і що промови міністрів і те, що говорить Дума, — неправда, а справжня правда на язиці у всіх: зловісні й темні чутки про загальну, і то найближчим часом, загибель фронту й тилу від голоду і розрухи.
Під час останнього чергування Іван Ілліч помітив особливу тривогу в робітників. Вони щохвилини залишали верстати й радились — видно, ждали якихось звісток. Коли він спитав у Василя Рубльова, про що радяться робітники, Васька раптом зі злістю накинув на плече ватяного піджака і вийшов з майстерні, грюкнувши дверима.