З бічної вулиці з’явився козачий роз’їзд — п’ять чоловік. Крайній з них повернув коня і риссю під’їхав до тротуару, де йшли, тихо і схвильовано розмовляючи, троє людей у кепках. Люди ці спинилися, і один, щось весело кажучи, взяв за поводи козацького коня. Рух цей був такий незвичайний, що у Івана Ілліча здригнулося серце. Але козак засміявся, труснув головою і, пустивши підтюпцем храпатого коня, догнав товаришів, і вони широкою риссю поїхали в імлу проспекту.
Поблизу набережної Іван Ілліч почав зустрічати купки схвильованих обивателів, — видно, після вчорашнього ніхто не міг заспокоїтись: радились, переказували чутки й новини, — багато народу йшло до Неви. Там, вздовж гранітного парапету, чорним мурашником рухалось по снігу кілька тисяч цікавих. Коло самого мосту галасувала купка горланів, — вони кричали до солдатів, які, перепиняючи прохід, стояли впоперек мосту і вздовж аж до самого кінця, ледве видного за імлою падаючого снігу:
— Нащо міст загородили! Пустіть нас!
— Нам до міста треба.
— Це знущання — обивателів утискувати…
— Мости для того, щоб ходити, а не для вашого брата…
— Руські ви чи ні?.. Пустіть нас!
Рослий унтер-офіцер, з чотирма «георгіями», ходив від поручнів до поручнів, брязкаючи великими шпорами. Коли йому крикнули з юрби лайку, він обернув до горланів похмуре, трохи рябе від віспи, жовтувате обличчя:
— Ех, а ще пани, — виражаєтесь. — Закручені вуса його здригались. — Не можу дозволити проходити по мосту… Змушений буду вдатись до зброї в разі непослуху…
— Солдати стріляти не будуть, — знову закричали горлані.
— Поставили тебе, чорта рябого, собаку…
Унтер-офіцер знову обертався і говорив, і хоч голос у нього був хрипкий і уривчастий — військовий, в словах було те саме, що й у всіх у ці дні, — тривожне нерозуміння. Горлані почували це, лаялись і напирали на заставу.
Якийсь довгий, худий чоловік, в криво надітому пенсне, з довгою шиєю, обмотаною шарфом, раптом заговорив голосно і глухо:
— Затримують рух, скрізь застави, мости оточені, це вже цілковите знущання. Можемо ми вільно ходити по місту чи нам уже й цього не можна? Громадяни, пропоную не звертати уваги на солдатів і йти по льоду на той бік…
— Правильно! По льоду! Урра!.. — І зараз же кілька чоловік побігли до гранітних засніжених сходів, що спускалися до річки. Довгий чоловік у розмаяному шарфі рішуче попрямував по льоду повз міст. Солдати, перехиляючись зверху, кричали:
— Ей, вернись, стріляти будемо… Вернись, чорт довгий!..
Але він прямував не обертаючись. За ним, низкою, підтюпцем, пішло все більше й більше людей. Вони горохом скочувались з набережної на лід, бігли чорними фігурками по снігу. Солдати кричали їм з мосту, ті, що бігли, прикладали руки до рота і теж кричали. Один із солдатів взяв був на приціл гвинтівку, але другий штовхнув його в плече, і той не вистрілив.
Як виявилось потім, ні в кого з тих, що вийшли на вулицю, не було певного плану, але коли обивателі побачили застави на мостах і перехрестях, то всім, як повелося здавна, захотілося саме того, що зараз не було дозволено: ходити через ці мости і збиратися юрбами. Розпалювалась і без того хвороблива фантазія. По місту полетіла чутка, що всіма цими заворушеннями хтось керує.
Під кінець другого дня на Невському залягли частини Павловського полку і відкрили подовжній вогонь по купках цікавих та по окремих прохожих. Обивателі стали розуміти, що починається щось, схоже на революцію.
Але де було її вогнище і хто керував нею, — ніхто не знав. Не знали цього ні командуючий військами, ні поліція, ні тим більше диктатор і фаворит, сімбірський суконний фабрикант, якому свого часу в Троїцькому готелі в Сімбірську поміщик Наумов провалив голову, пробивши ним дверну фільонку і пошкодивши йому таким чином череп і мозок, що спричинило йому болі голови та неврастенію, а згодом, коли йому було довірено керувати Російською імперією, — фатальну розгубленість. Вогнище революції було всюди, в кожному домі, в кожній обивательській голові, сповненій фантазій, злоби і невдоволення. Це незнаходження вогнища революції було зловісне. Поліція хапала примари. Насправді ж їй треба було арештувати два мільйони чотириста тисяч жителів Петрограда.
Весь цей день Іван Ілліч провів на вулиці, — у нього так само, мабуть, як і в усіх, було дивне почуття — ніби не перестає паморочитись голова. Він почував, як у місті зростало збудження, майже божевілля, — всі люди розчинились у загальному, масовому запамороченні, і ця маса, шумуючи і хвилюючись по вулицях, шукала, прагнула знака, блискавки, яка, осліпивши, злила б усіх в одну грудку.