Чоловік з солом’яним волоссям витягнув носову хустку і притулив її до рота, начебто для того, щоб приховати посмішку. Але вилиці його взялися плямами, він закашлявся, піднявши кістляві плечі. Позад Даші, що сиділа на одному стільці з сестрою, хтось запитав:
— Хто це говорить?
— Товариш Кузьма, — відповіли швидким шепотом, — в 1905 році був у Раді робітничих депутатів. Недавно повернувся з заслання.
— Я б не поспішав захоплюватись на місці попереднього оратора, — продовжував товариш Кузьма, і раптом воскове обличчя його стало злим і рішучим. — Дванадцять мільйонів селян приготовлені на забій, вони ще на фронтах… Мільйони робітників задихаються в підвалах, голодують у чергах. На спинах робітників і селян, чи що, ви будете виспівувати братерським хором…
В залі зашикали, обурений голос крикнув: «Це провокація!» Рум’яний пан знизав плечима і торкнув дзвінок. Товариш Кузьма продовжував говорити:
— … Імперіалісти вкинули Європу в страхітливу війну, буржуазні класи, з верху до низу, проголосили її священною, — війну за світові ринки, за нечуваний тріумф капіталу… Жовта наволоч, соціал-демократи, підтримали хазяїна під ручку, визнали: так точно, війна національна і священна. Селян і робітників погнали на забій… Хто, я питаю, хто подав голос у ці криваві дні?
— Що він говорить?.. Хто він такий?.. Заставте його замовкнути! — залунали злі голоси. Знявся галас. Дехто схопився, жестикулюючи.
— … Час настав… Полум’я революції повинно перекинутись у саму гущу селян і робітників…
Далі вже зовсім не можна було нічого розібрати через галас у залі. Кілька чоловік у візитках підбігло до стола.
Товариш Кузьма позадкував з естради і зник за дверима. На його місці з’явилась відома діячка по дитячому вихованню.
— Обурлива промова попереднього оратора…
У цей час хтось коло самого вуха прошепотів Даші схвильовано й ніжно:
— Здрастуй, рідна моя…
Даша, навіть не обертаючись, рвучко підвелась, — у дверях стояв Іван Ілліч. Вона глянула: найкраща в світі, моя власна людина. Він знову, як це не раз з ним бувало, був вражений тим, що Даша зовсім не та, якою він її уявляв, але незрівнянно краща: гарячий рум’янець залив її щоки, синьо-сірі очі бездонні, як два озера. Вона була досконала, їй нічого не було більше потрібно. Даша сказала тихо: «Здрастуй», — взяла його під руку, і вони вийшли на вулицю.
На вулиці Даша спинилась і усміхаючись дивилась на Івана Ілліча. Зітхнула, підняла руки і поцілувала його в губи. Від неї пахло жіночною принадністю гіркуватих духів. Мовчки Даша знову взяла його під руку, і вони пішли по хрустких пластинках льоду, що поблискував від світла місячного серпа, який висів низько в глибині вулиці.
— Ах, я тебе люблю, Іване. Як я ждала тебе…
— Я не міг, ти знаєш…
— Ти не сердься, що я тобі писала дурні листи, — я не вмію писати…
Іван Ілліч спинився і дивився їй у підняте до нього, мовчки усміхнене обличчя. Особливо милим, простим воно було від пухової хустки, — під нею темніли смужки брів. Він обережно наблизив Дашу до себе, вона переступила ботиками і притулилась до нього, так само дивлячись в очі. Він знову поцілував її, і вони знову пішли.
— Ти надовго, Іване?
— Не знаю, — такі події…
— Еге, знаєш, — революція ж.
— Ти знаєш, — я на паровозі приїхав…
— Знаєш, Іване, що… — Даша пішла з ним в ногу і дивилась на кінчики своїх ботиків.
— Що?
— Я тепер поїду з тобою, — до тебе…
Іван Ілліч не відповів. Даша тільки відчула, як він кілька разів намагався глибоко вдихнути в себе повітря. Їй стало ніжно і жаль його.
XXXVII
Другий день був незвичайний тим, що ним підтверджувалось поняття про відносність часу. Так, візник віз Івана Ілліча з готелю з Тверської до Арбатського провулка приблизно року півтора. «Ні, пане, минув час за полтинички їздити, — говорив візник. — У Петрограді волю взяли. Не сьогодні-завтра в Москві будемо брати. Бачиш — городовий стоїть. Під’їхати до нього, до сучого сина, і батогом по морді шмагонути. Заждіть, пане, з усіма розправимось».