У дверях їдальні Івана Ілліча зустріла Даша.
Вона була в халатику, попелясте волосся її було нашвидку сколене. Від неї пахло свіжою водою. Дзвін часу вдарив, час спинився. Весь він був наповнений Дашиними словами, сміхом, її сяючим від вранішнього сонця легким волоссям. Іван Ілліч відчував неспокій навіть тоді, коли Даша відходила на другий кінець стола. Даша відчиняла дверцята буфета, піднімала руки, з них сповзали вниз широкі рукава халатика. Іван Ілліч думав, що у людей таких рук бути не може, тільки дві білих віспинки трохи вище ліктя свідчили, що це все-таки людські руки. Даша діставала чашку, і, обернувши світловолосу голову, говорила щось надзвичайне, і сміялась.
Вона примусила Івана Ілліча випити кілька чашок кави. Вона говорила слова, і Іван Ілліч говорив слова, але, очевидно, людські слова мали зміст тільки в часі, що проходив звичайно, — сьогодні ж у словах змісту не було. Катерина Дмитрівна, що сиділа тут же в їдальні, слухала, як Телєгін і Даша, дивуючись захоплено і негайно забуваючи, говорять незвичайні дурниці з приводу кави, якогось шкіряного несесера, зрубаної в Петрограді голови, Дашиного волосся, рудуватого — як дивно — на яскравому сонці.
Покоївка принесла газети. Катерина Дмитрівна розгорнула «Русские ведомости», ахнула і почала читати вголос наказ імператора про розпуск Державної думи. Дашу і Телєгіна страшенно це здивувало, але далі «Русские ведомости» Катерина Дмитрівна читала вже нишком. Даша сказала Телєгіну: «Ходім до мене», — і повела його через темний коридорчик у свою кімнату. Увійшовши туди першою, вона промовила поспішно: «Зажди, зажди, не дивись», — і щось біле сховала в шухляду комода.
Перший раз в житті Іван Ілліч побачив кімнату Даші: її туалетний столик з безліччю незрозумілих речей; вузьку білу постіль з двома подушками — великою і маленькою: на великій Даша спала, маленьку, засипаючи, клала під лікоть; потім, біля вікна — широке крісло з пуховою хусткою на спинці.
Даша сказала Івану Іллічу сісти в це крісло, підсунула табуретку, сіла сама навпроти, сперлась ліктями на коліна, підперла підборіддя і, пильно дивлячись в обличчя Івану Іллічу, звеліла йому говорити, як він її любить. Дзвін часу вдарив другу мить.
— Дашо, якби мені подарували все, що є, — сказав Телєгін, — усю землю, мені б від цього не стало краще, — ти розумієш? — Даша кивнула головою. — Коли я один, навіщо я сам собі, правда ж?.. Нащо я сам собі? — Даша кивнула. — їсти, ходити, спати — для чого? Для чого ці руки, ноги?.. Що з того, що я, скажімо, був би казково багатий… Але ти уявляєш, — яка нудьга бути самому? — Даша кивнула. — Але зараз, коли ти сидиш отак… Зараз мене більше нема… Я відчуваю тільки — це ти, це щастя. Ти — це все. Дивлюсь на тебе, і паморочиться голова, невже ти дихаєш, ти жива і ти — моя… Дашо, розумієш що-небудь?
— Я пам’ятаю, — сказала Даша, — ми сиділи на палубі, віяв вітрець, в склянках блищало вино, я тоді раптом відчула — ми пливемо до щастя…
— А пам’ятаєш, там були голубі тіні?
Даша кивнула, і зараз же їй стало здаватись, що вона теж пам’ятає якісь прекрасні голубі тіні. Вона згадала чайок, що летіли за пароплавом, невисокі береги, вдалині на воді сяючу сонячну дорогу, яка, їй здавалось, розіллється в кінці в синє сяюче море-щастя. Даша згадала навіть, яке на ній було плаття. Скільки минуло з того часу довгих років…
Увечері Катерина Дмитрівна прибігла з Юридичного клубу схвильована й радісна і розказала:
— В Петрограді вся влада перейшла до Думського комітету; міністри заарештовані, але ходять дуже тривожні чутки: кажуть, цар залишив ставку, і на Петроград іде на втихомирення генерал Іванов з цілим корпусом… А тут на завтра призначено брати штурмом Кремль і арсенал… Іване Іллічу, ми з Дашею прибіжимо до вас завтра зранку дивитись на революцію…
XXXVIII
З вікна готелю було видно, як унизу по вузькій Тверській вулиці рухається повільним чорним потоком народ, — ворушаться голови, картузи, картузи, картузи, шапки, хустки, жовті плями облич. В усіх вікнах — цікаві, на дахах — хлопчики.
Катерина Дмитрівна, в піднятій до брів вуалі, говорила, стоячи коло вікна і беручи то Телєгіна, то Дашу за руки:
— Як це страшно!.. Як це страшно!
— Катерино Дмитрівно, запевняю вас, — настрій у місті зовсім мирний, — говорив Іван Ілліч. — До того як ви прийшли, я бігав до Кремля, — там провадяться переговори, очевидно, арсенал буде зданий без пострілу…
— Але чого вони туди йдуть?.. Дивіться — скільки народу… Що вони хочуть робити?..
Даша дивилась на хвилястий потік голів, на обриси дахів і башт. Ранок був імлистий і м’який. Вдалині, над золотими куполами кремлівських соборів, над розкаряченими орлами на гостроверхих баштах, кружляли зграї галок.