Криками «ура-а-а-а» знову зашуміло все поле. Тетькін стояв виструнчившись, тримаючи під козирок. Обличчя у нього стало сіре. З юрби почали кричати:
— А скоро замирюватися з німцем будемо?
— Мила скільки видаватимуть на людину?
— Я про відпустки. Як там сказано?
— Пане комісар, як же у нас тепер — короля, чи що, будуть обирати? Воювати ж хто буде?
Щоб краще відповісти на запитання, Микола Іванович зліз з трибуни, і його зараз же обступили збуджені солдати. Підполковник Тетькін, спершись ліктем на бильце трибуни, дивився, як у гущі залізних шапок рухалась, крутячись і віддаляючись, непокрита стрижена голова і гладка потилиця військового комісара. Один з солдатів, рудуватий, радісно-злий, в шинелі наопашки (Тетькін добре знав його, — з телефонної роти), схопив Миколу Івановича за пасок френча і, бігаючи навколо очима, почав питати:
— Пане військовий комісар, ви нам солодко говорили, ми всі солодко слухали… Тепер ви на моє запитання дайте відповідь.
Солдати радісно загомоніли і стовпились тісніше. Підполковник Тетькін нахмурився і стурбовано поліз з трибуни.
— Я вас запитаю, — говорив солдат, майже торкаючись чорним нігтем носа Миколи Івановича. — Одержав я з села листа, здохла у мене вдома корівка, сам я безкінний, і хазяйка моя з дітьми пішла з торбами просити у людей хліба… Значить, тепер маєте ви право мене розстрілювати за дезертирство, я вас питаю?
— Якщо особистий добробут вам дорожчий за свободу, — зраджуйте її, зраджуйте її, як Іуда, і Росія вам кине в очі: ви негідні бути солдатом революційної армії… Ідіть додому! — різко крикнув Микола Іванович.
— Та ви на мене не кричіть!
— Ти хто такий на нас кричати!..
— Солдати, — Микола Іванович підвівся навшпиньки, — тут сталося непорозуміння… Перший заповіт революції, панове, — це вірність нашим союзникам. Вільна революційна російська армія з свіжою силою повинна обрушитись на найлютішого ворога свободи, на імперіалістичну Німеччину.
— А ти сам годував вошей в окопах? — залунав грубий голос.
— Він їх зроду й не бачив…
— Подаруй йому зо три на розплід…
— Ти нам про свободу не говори, ти нам про війну говори, — ми три роки воюємо… Це вам добре в тилу черево відрощувати, а нам знати треба, як війну кінчати…
— Солдати, — вигукнув знову Микола Іванович, — прапор революції піднесено, свобода і війна до останньої перемоги.
— От чорт, дурень безмозкий…
— Та ми три роки воюємо, а перемоги не бачили…
— А нащо тоді царя скидали?..
— Вони навмисне царя скинули, бо він заважав їм війну затягати…
— Товариші, він підкуплений…
Підполковник Тетькін, розсуваючи ліктем солдатів, протовплювався до Миколи Івановича і бачив, як сутулуватий, величезний чорний артилерист схопив комісара за барки і, трясучи, кричав в обличчя:
— Чого ти сюди приїхав?.. Говори, чого до нас приїхав? Продавати нас приїхав, сучий сину…
Кругла потилиця Миколи Івановича втягалася в шию, піднята борода, наче намальована на щоках, моталась. Відпихаючи солдата, він роздер йому судорожними пальцями комір сорочки. Солдат, скривившись, зірвав з себе залізний шолом і з силою вдарив ним Миколу Івановича кілька разів по голові і в обличчя…
XL
Коло дверей ювелірного магазину Муравейчика сиділи нічний сторож і міліцейський, розмовляли стиха. Вулиця була безлюдна, магазини зачинені. Березневий вітрець посвистував у ще голих акаціях, шарудячи рекламою «позики свободи», що відклеїлась на паркані. Місяць, по-південному яскравий і живий, як медуза, високо стояв над містом.
— А він якраз в Ялті на своїй дачі байдикував, — не поспішаючи розповідав нічний сторож. — Виходить він прогулятися, як то годиться, в білих штанах, при всіх орденах, і тут йому на вулиці додають телеграму: зрікся государ імператор. Прочитав, голубчик, цю телеграму та як заллється привселюдно слізьми.
— Ай, ай, ай, — сказав міліцейський.
— А через тиждень йому відставка.
— За що?
— А за те, що він — губернатор, тепер цього не полагається.
— Ай, ай ай, — сказав міліцейський, дивлячись на худого кота, який обережно пробирався в своїх справах у місячній тіні під акаціями.