Навіть Даша, неуважна й захоплена своїми складними, як їй здавалось — єдиними від створення світу, відносинами з Іваном Іллічем, помітила в Каті зміну і одного разу за вечірнім чаєм довго доводила, що Каті завжди тепер треба носити гладенькі чорні плаття з глухим коміром. «Я тебе запевняю, — говорила вона, — ти себе не бачиш, Катюшо, тобі на вигляд, ну — дев’ятнадцять років… Іване, правда ж, вона молодша за мене?»
— Так, тобто не зовсім, але можливо…
— Ах, ти нічого не розумієш, — говорила Даша, — у жінки молодість настає зовсім не від років, зовсім від інших причин. Роки тут зовсім ніякої ролі не відіграють…
Невеликі гроші, що залишились у Каті після смерті Миколи Івановича, кінчались. Телєгін порадив їй продати її стару квартиру на Пантелеймонівській, що стояла порожньою з березня місяця. Катя погодилась і разом з Дашею поїхала на Пантелеймонівську — відібрати деякі речі, дорогі як спогад.
Піднявшись на другий поверх і глянувши на пам’ятні їй дубові двері з мідною дощечкою — «М. І. Смоковников», — Катя відчула, що, от, замикається коло життя. Старий, знайомий швейцар, який, бувало, сердито сопучи спросоння і прикриваючи горло коміром накинутого пальта, відчиняв їй після півночі парадні двері і гасив електрику завжди раніш, ніж Катя встигала піднятись до себе, — відімкнув зараз своїм ключем двері, зняв кашкета і, пропускаючи вперед Катю і Дашу, сказав заспокійливо:
— Не сумлівайтесь, Катерино Дмитрівно, крихти не пропало, день і ніч за мешканцями наглядав. Синка в них убили на фронті, а то б і зараз жили, дуже були задоволені квартирою…
У прихожій було темно і пахло нежилим, у всіх кімнатах опущені штори. Катя увійшла в їдальню і повернула вимикач, — кришталева люстра яскраво спалахнула над накритим сірим сукном столом, посередині якого все ще стояла фарфорова корзина для квітів, з давно засохлою гілкою мімози. Байдужі свідки веселого життя, що відшуміло тут, — стільці з високими спинками і шкіряними сидіннями, — стояли вздовж стін. Одна половинка дверцят у величезному, як орган, різьбленому буфеті була відхилена, виднілись перевернуті бокали. Овальне венеціанське дзеркало припало пилом, і зверху на ньому все ще спав золотий хлопчик, простягнувши ручку на золотий завиток…
Катя стояла нерухомо коло дверей.
— Дашо, — тихо промовила вона, — ти пам’ятаєш, Дашо!.. Подумай, і нікого більше нема…
Потім вона пройшла у вітальню, засвітила велику люстру, оглянулась і знизала плечима. Кубічні і футуристичні картини, що здавались колись такими зухвалими й моторошними, тепер висіли на стінах жалюгідні, померхлі, немов давним-давно покинені вбрання, що стали непотрібними після карнавалу.
— Катюшо, а оцю пам’ятаєш? — сказала Даша, показуючи на розкарячену, з квіткою, в жовтому кутку «Сучасну Венеру». — Тоді мені здавалось, що вона і є причина всього лиха.
Даша засміялась і почала перебирати ноти. Катя пішла в свою колишню спальню. Тут усе було точно таким самим, як три роки тому, коли вона, одягнена по-дорожньому, в вуалі, вбігла востаннє в цю кімнату, щоб узяти з туалету рукавички.
Тепер на всьому лежала якась тьмяність, все було набагато менше розміром, ніж здавалось раніш. Катя відчинила шафу, повну залишків мережив і шовку, ганчірок, панчіх, туфельок. Ці речі, які колись здавались їй потрібними, і досі трохи пахли духами. Катя без мети перебирала їх, — з кожною річчю був зв’язаний спогад життя, яке відійшло назавжди.
Раптом тиша в усьому домі здригнулась і наповнилась звуками музики, — це Даша грала ту саму сонату, яку розучувала, коли три роки тому готувалась до екзаменів. Катя зачинила дверцята шафи, пішЛа у вітальню й сіла коло сестри.
— Катю, правда, чудово? — сказала Даша, напівобернувшись. Вона програла ще кілька тактів і взяла з підлоги другий зошит. Катя сказала: