— Як це так: або?
— А отак — у що повірю… Ти за революцію, я за Росію… А може, і я за революцію. Я, знаєш, бойовий офіцер…
Гнів згас у темних очах Рубльова, в них була тільки безсонна втома.
— Гаразд, — сказав він, — приходь завтра в Смольний, знайдеш мене… Росія… — він похитав головою, усміхаючись. — Так розлютишся на цю твою Росію… кров’ю очі заллє… А тим часом за неї помремо всі… Ти от піди зараз на Балтійський вокзал. Там тисяч зо три дезертирів третій тиждень валяються на підлозі… Промітингуй з ними, проагітуй за Радянську владу… Скажи: Петрограду хліб потрібний, нам бійці потрібні… (Очі його знову висохли). Скажи їм: а як будете на печі пузо чухати — пропадете, як сучі діти. Пропишуть вам революцію по м’якому місцю… Продовбай їм головешку цим словом!.. І ніхто зараз не врятує Росію, не врятує революцію, — одна тільки Радянська влада… Зрозумів? Зараз нема нічого в світі важливішого за нашу революцію…
Обмерзлими сходами, в темряві, Телєгін піднявся до себе на п’ятий поверх. Помацав двері. Постукав три рази і ще раз. До дверей зсередини підійшли. Помовчавши, спитав тихий голос дружини:
— Хто?
— Я, я, Дашо.
За дверима зітхнули. Брязнув ланцюжок. Довго не піддавалася защіпка на дверях. Чути було, як Даша прошепотіла: «Ой боже мій, боже мій». Нарешті відчинила, і зараз же в темряві пішла коридором, і десь сіла.
Телєгін старанно замкнув двері на всі защіпки й засуви. Зняв калоші. Помацав, — от чорт, сірників нема. Не роздягаючись, у шапці, простягнувши перед собою руки, пішов туди, куди пішла Даша.
— От лихо, — сказав він, — знов не горить. Дашо, де ти?
Помовчавши, вона відповіла неголосно з кабінету:
— Горіло, погасло.
Він увійшов у кабінет; це була найтепліша кімната в усій квартирі, але сьогодні й тут було холоднувато. Придивився, — нічого не можна було розібрати, навіть дихання Дашиного не чути було. Дуже хотілося їсти, особливо хотілось чаю. Але він почував: Даша нічого не приготувала.
Відкотивши комір пальта, Іван Ілліч сів у крісло коло дивана, обличчям до вікна. Там, у сніговій темряві, блукало якесь неясне світло. Чи то з Кронштадта, чи то ближче звідкілясь — обшукували прожектором небо.
«Добре б у грубці затопити, — подумав Іван Ілліч. — Як би так спитати обережно, де у Даші сірники?»
Але він не наважувався. Аби знати точно, що вона — плаче, дрімає? Надто вже було тихо. В усьому багатоповерховому будинку — пустельна тиша. Тільки десь негучно, зрідка ляскали постріли. Раптом шість лампочок у люстрі злегка зажевріли, червонувате світло ледве освітило кімнату. Виявилось, що Даша коло письмового стола, — сиділа, накинувши шубку поверх ще чогось, відставивши одну ногу у валянку. Голова її лежала на столі, щокою на промокашці. Лице худе, змучене, око відкрите, — навіть ока не заплющила, сиділа незручно, неприродно, абияк…
— Дашенько, не можна все ж таки так, — глухувато сказав Телєгін. Йому нестерпно стало жаль її. Він пішов до стола. Але червоні волосинки в лампочках затріпотіли й погасли. Тільки й було світла, що на кілька секунд.
Він спинився за спиною Даші, нахилився, стримуючи дихання. Дуже ж просто, — хоч би погладити її мовчки. Але вона, як труп, нічого не відповідала на його наближення.
— Дашо, ну не муч же так себе…
Місяць тому Даша народила. Дитина її, хлопчик, померла на третій день. Пологи були раніше строку — трапились після страшного потрясіння. В сутінки на Марсовому полі на Дашу наскочили двоє, вище людського зросту, в розмаяних саванах. Мабуть, це були ті самі «стрибунці», які, прив’язавши до ніг особливі пружини, лякали в ті фантастичні часи весь Петроград. Вони заскреготіли, засвистіли на Дашу. Вона впала. Вони зірвали з неї пальто і пострибали через Лебяжий міст. Деякий час Даша лежала на землі. Шмагав дощ поривами, дико шуміли голі липи в Літньому саду. За Фонтанкою протяжно хтось кричав: «Рятуйте!» Дитинка била ніжкою в животі Даші, просилася в цей світ.
Вона вимагала, і Даша підвелась, цішла через Троїцький міст. Вітром прибивало її до чавуйних поручнів, мокре плаття липло між ногами. Ні вогню, ні прохожого, внизу — схвильована чорна Нева. Перейшовши міст, Даша відчула перший біль. Зрозуміла, що не дійде, хотілося тільки добратись до дерева, прихилитися за вітром. Тут, на вулиці Червоних Зір, її спинив патруль. Солдат, придержуючи гвинтівку, нагнувся до її помертвілого обличчя:
— Роздягли. От сволочі! Еге, дивись, вагітна.
Він і довів Дашу додому, втягнув на п’ятий поверх. Грюкнувши прикладом у двері, закричав на Телєгіна, що висунув голову:
— Хіба це діло — ночами дамочку саму пускати, на вулиці мало не обродилась… Чорти, буржуї безмозкі…