Пологи почались тієї ж ночі. В квартирі з’явилась балакуча акушерка. Муки закінчились через добу. Хлопчик не дихав — наковтався води. Його ляпали, розтирали, дмухали в рот. Він скривився і заплакав. Акушерка не втрачала надії, хоч у дитини почався кашель. Вона все плакала, жалібно, як кошеня, не брала груді. Потім перестала плакати і тільки кректала. А вранці на третій день Даша потягнулась до колиски і відсмикнула руку, — намацала холодне тільце. Схопила його, розгорнула, — на високому черепі його світле й ріденьке волосся стояло сторч.
Даша дико закричала. Кинулася з постелі до вікна: розбити, викинутись, не жити… «Занапастила, занапастила… Не можу, не можу!» — повторювала вона. Телєгін ледве вдержав її, поклав у ліжко. Виніс з кімнати трупик. Даша сказала чоловікові:
— Поки спала, до нього прийшла смерть. Зрозумій же, — у нього волоссячко стало сторч… Сам-один мучився… Я спала…
Ніякими умовляннями не можна було відігнати від неї уявлення про самотню боротьбу хлопчика зі смертю.
— Добре, Іване, я більше не буду, — відповіла вона Телєгіну, щоб не чути чоловікового розважливого голосу, не бачити його здорового, рум’яного, незважаючи на всі нестатки, «життєрадісного» обличчя.
Телєгінського здоров’я з лишком вистачало на те, щоб від світанку до пізньої ночі гасати в подертих калошах по місту, шукаючи будь-якої підсобної роботи, продовольства, дрівець та іншого. По кілька разів на день він забігав додому, був надзвичайно дбайливий і уважний.
Але саме це ніжне піклування менш за все було зараз потрібне Даші. Чим більше Іван Ілліч виявляв життєвої діяльності, тим безнадійніше віддалялася від нього Даша. Цілий день сиділа сама в холодній кімнаті. Добре, якщо надходила дрімота, — подрімає, проведе рукою по очах, і ніби нічого. Піде в кухню, згадуючи, що Іван Ілліч просив щось зробити. Але навіть найнезначніша робота падала з рук. А листопадовий дощик стукав у вікна. Шумів вітер над Петербургом. В цьому холоді на кладовищі коло узмор’я лежало мертве тільце сина, який не вмів навіть поскаржитись…
Іван Ілліч розумів, що вона хвора душевно. Погаслої електрики було досить, щоб вона вклякла де-небудь в кутку, в кріслі, закрила голову хусткою і затихла в смертельній журбі. А треба було жити, треба жити… Він писав про Дашу в Москву, до її сестри Катерини Дмитрівни, але листи не доходили, Катя не відповідала чи, може, з нею трапилось теж що-небудь недобре. Трудні були часи.
Тупцюючи за Дашиною спиною, Іван Ілліч випадково наступив на коробку сірників. Зараз же все зрозумів: коли погасла електрика, Даша боролася з темрявою, з тугою, запалюючи час від часу сірники. «Ай, ай, ай, — подумав він, — бідолашна, адже сама цілий день».
Він обережно підняв коробку, — в ній залишилось ще кілька сірників. Тоді він приніс з кухні заготовлені ще зранку дрівця, — це були ретельно розпиляні частини старого гардероба. В кабінеті, присівши навпочіпки, почав розпалювати невелику грубку, обкладену цеглою, з залізною трубою — коліном через усю кімнату. Приємно запахло димком — загорілись тріски. Завив вітрець у прорізах дверцят грубки. Кружало хиткого світла з’явилося на столі.
Ці саморобні грубки дістали згодом дуже поширену назву буржуйок або бджілок. Вони чесно послужили людству під час воєнного комунізму. Прості — залізні, на чотирьох ніжках, з одною конфоркою, або хитромудрі, з духовкою, де можна було спекти коржики з гущі кави і навіть пиріг з воблою, або розкішні, обкладені кахлями, зідраними з каміна, — вони і гріли, і варили, і пекли, і наспівували споконвічну пісню вогню під виття хуртовини.
До їх гарячого жару люди збиралися, як у давні часи до вогнища, — гріли померзлі руки, ждучи, коли затанцює накривка на чайнику. Вели розмови, на жаль, ніким не записані. Присунувши ближче пошарпане крісло, професори, оброслі бородами, у валянках і пледах, писали дивні книги. Прозорі від голоду поети складали вірші про любов і революцію. Змовники, сівши тісним колом, прихиливши один до одного голови, пошепки передавали вісті, одна за одну дивніші, фантастичніші. І багато розкішних старовинних меблів вилетіло через залізні труби димом у ці роки.
Іван Ілліч дуже поважав свою грубку, замазував щілини на ній глиною, чіпляв під труби бляшанки, щоб дьоготь не капав на підлогу. Коли закипів чайник, він вийняв з кишені пакет і насипав багато цукру в склянку. З другої кишені вийняв лимон, який чудом потрапив йому до рук сьогодні (виміняв за рукавиці у інваліда на Невському), приготував солодкий чай з лимоном і поставив перед Данією.