— Ні, Дмитре Степановичу, — відповідав Рощин на довгі міркування лікаря за чайним столом, — в Росії ще знайдуться сили… Ми ще не видихались… Ми не гній для ваших німців… Поборемось! Відстоїмо Росію! І покараємо… Покараємо жорстоко… Дайте час…
Катя, третя співбесідниця за самоваром, розуміла з усіх цих суперечок тільки одне, що її коханий, Рощин, нещасний і зазнає жорстоких мук. Коротко обстрижена, кругла голова його взялася сріблом. Худе обличчя з запалими темними очима було наче обгоріле. Коли він говорив, стискаючи важкі руки на рваній клейонці стола: «Ми помстимося! Ми покараємо!» — Каті уявлялось тільки, що от він прийшов додому, ображений, знесилений, змучений, і погрожує комусь: «Зажди-но ти, вже ми з тобою розправимось…» Кому, справді, міг помститись Рощин — ніжний, делікатний, смертельно стомлений? Не цим же обдертим російським солдатам, що випрошували на холодних вулицях хліба й цигарок?.. Катя обережно сідала поруч з чоловіком і гладила його руку. Її заливала ніжність і жалість до нього. Вона не могла відчувати зла: відчувши його до кого-небудь, вона осудила б насамперед себе.
Вона нічого не розуміла в тому, що відбувалося! Революція уявлялась їй грозовою ніччю, що залягла над Росією. Вона боялася деяких слів: наприклад, Совдеп здавався їй лютим словом, ревком — страшним, як ревіння бугая, що просував кучеряву морду крізь пліт у садок, де стояла маленька Катя (була така пригода в дитинстві). Коли вона розгортала коричневий газетний аркуш і читала: «Французький імперіалізм з його страхітливими загарбницькими планами і хижацькими союзами…» — їй уявлявся тихий у голубуватій літній імлі Париж, дух ванілі й смутку, дзюркотливі струмочки вздовж тротуарів, згадувала про незнайомого старого чоловіка, який ходив за Катею всюди і за день перед смертю говорив з нею на лавці в саду: «Ви не повинні мене боятися, у мене грудна жаба, я старий. Зі мною трапилось велике нещастя — я вас покохав. О, яке миле, яке миле ваше обличчя…» «Ну, які ж вони імперіалісти», — думала Катя.
Зима кінчалась. По місту ходили чутки, одна за одну дивніші. Говорили, що англійці і французи таємно миряться з німцями, щоб спільними силами рушити на Росію. Розказували про легендарні перемоги генерала Корнілова, який із жменькою офіцерів розбиває багатотисячні загони Червоної гвардії, бере станиці, віддає їх, бо вони йому не потрібні, і на літо готує генеральний наступ на Москву.
— Ах, Катю, — говорив Рощин, — от я сиджу в теплі, а там б’ються… Не можна, не можна…
Четвертого лютого повз вікна лікаревої квартири пішли юрби народу з прапорами й лозунгами. Падав лапатий сніг, зривалась завірюха, мідні труби ревіли «Інтернаціонал». Галасливо увійшов у їдальню лікар у шапці й шубі, засипаний снігом.
— Панове, мир з німцями!
Рощин мовчки глянув на задерикувате, широке, мокре, з задоволеною усмішкою обличчя лікаря і підійшов до вікна. Там за суцільною запоною завірюхи йшли незліченні юрби, — обнімаючись, купками, кричачи і сміючись… Шинелі, шинелі, кожухи, жінки, хлопчаки, — сунула сіра, корінна Русь. Звідки взялось їх стільки?
Срібна потилиця Рощина, напружена й нерозуміюча, втягнулась у плечі. Катя щокою торкнулась його плеча. За високим вікном проходило незрозуміле їй життя.
— Дивись, Вадиме, — сказала вона, — які радісні обличчя… Невже це кінець війні? Не віриться, — яке щастя…
Рощин відхилився від неї, стиснув за спиною руки, розріз рота його був жорстокий.
— Рано зраділи…
У невеликій склепистій кімнаті сиділо за столом п’ять чоловік, — у пом’ятих піджаках, у солдатських сукняних сорочках. Їх обличчя були темні від безсоння. На пропаленому сукні, яким був накритий стіл, серед паперів, недокурків і шматків хліба стояли чайні склянки і телефонні апарати. Часом двері відчинялися в довгий коридор, у якому гомоніли люди, заходив широкоплечий, у ременях, військовий, приносив папери на підпис.
Головуючий, п’ятий за столом, невеликий на зріст чоловік у сірому куцому піджаку, сидів у кріслі, надто високому на його зріст, і, здавалося, дрімав. Ліва рука його лежала на лобі, прикриваючи очі й носа; було видно тільки прямий рот з твердими вусиками і небриту щоку з рухливим мускулом. Тільки той, хто близько знав його, міг помітити, що в щілину між пальцями, які стомлено прикрили обличчя його, дивиться гостре, лукаве око на доповідача, відмічає, як змінюються обличчя співбесідників.