— Украв, витягнув з-під спідниці, безсоромний! Віддай гроші! — Вона схопила його за щоки, завмерла.
Блідий чоловік несподівано вивернувся з її пальців, але кремезні насідали на нього. Жінка вереснула. Тоді, розштовхуючи людей, на місце пригоди з’явився той самий мужик з ведмежою головою, плечем одіпхнув жінку і коротко, хазяйновито удариб блідого чоловіка в зу» би: «І-ех!» Той зразу осів. На найближчому дереві, перехилившись, закричав хтось з довгими рукавами: «Б’ють!» Юрба зараз же підійшла тісніше. Над тілом нагинались і розгинались, вимахуючи кулаками.
Вікно вагона попливло повз юрбу. Нарешті! У Каті в горлі стояв клубочок придушеного крику. Рощин гидливо кривився. Красильников похитував головою.
— Ай, ай, ай, і напевне ж убили марно. Жінки ці кого хочеш розпалять. Не такий чоловік лютий, як вони. Що з ними зробилось за чотири ці роки, — не повірите! Повернулись ми з війни, дивимось — інші жінки стали. Тепер її не погладиш віжками, — сам стережись, дивись веселіше. Ах, які ж завзяті стали жінки…
На перший погляд здається незрозумілим, чому «організатори порятунку Росії» — головнокомандуючі Алексєєв і Лавр Корнілов — повели жменьку офіцерів і юнкерів, — п’ять тисяч чоловік, — з мізерною артилерією, майже без снарядів і патронів, на південь до Катеринодара, в саму гущу більшовизму, що охопив півколом столицю кубанських козаків.
Певного стратегічного плану тут не було. Добровольча армія була випхнута з Ростова, якого захищати не могла. В Кубанські степи її гнала буря революції. Але був план політичний, який справдився через два місяці. Багате козацтво неминуче повинно було піднятися проти іногородніх — тобто всього прийшлого населення, що жило з оренди козацьких земель і не мало ніяких прав і привілеїв. На Кубані на один мільйон чотириста тисяч козацтва припадало іногородніх мільйон шістсот тисяч.
Іногородні неминуче повинні були прагнути захопити землю і владу. Козацтво неминуче — із зброєю стати за збереження своїх привілеїв. Іногородніми керували більшовики. Козацтво спочатку не хотіло над собою ніякої руки: як добре було — сидіти поміщиками по станицях! Та коли в лютому авантюрист, родом козак, Голубов з двадцятьма сімома козаками вдерся в Новочеркаську на засідання похідного штабу отамана Назарова, і, потрясаючи наганом, під брязкіт гвинтівочних затворів, закричав: «Встать, мерзото, радянський отаман Голубов прийшов, прийняти владу!» — і, справді, на другий день у гаю за містом розстріляв отамана Назарова разом із штабом (з тим, щоб самому взяти отаманську булаву); розстріляв ще близько двох тисяч козачих офіцерів, кинувся в степи, схопив там Митрофана Богаєвського, почав возити його по мітингах, агітуючи за вільний Дон і за своє отаманство, і, нарешті, сам був убитий на мітингу в станиці Заплавській, — словом, в лютому козацтво залишилось без голови. А тут ще з півночі насідала нетерпляча, голодна, розбурхана Великоросія.
Стати головою козацтва, сівши в Катеринодарі, мобілізувати регулярне козаче військо, відрізати від більшовицької Росії Кавказ, грозненську й бакинську нафту, підтвердити свою вірність союзникам — ось який був на перший час план командування Добровольчої армії, що вирушила в так названий згодом «льодовий похід».
Матрос Семен Красильников (брат Олексія) ліг разом з іншими на ріллю, на гребені яру, недалеко від залізничного насипу. Поруч з ним поквапливо, як кріт, копирсав лопаткою армієць. Закопавшись, висунув поперед себе гвинтівку і звернувся до Семена:
— Глибше в землю заривайся, братішка.
Семенові трудно було вигрібати з-під себе липкі грудки. Співали кулі над головою. Лопата задзвеніла об цеглу. Він вилаявся, став на коліна, і зараз же гаряче штовхнуло його в груди. Захлинувся і впав лицем у викопану ямку.
Це був один з численних коротких боїв, що перепиняли шлях Добровольчій армії. Як завжди майже, сили червоних були значніші. Але вони могли битися, могли й відступити без великої біди: в бою, в цей перший період війни, перемога для них не була обов’язкова. Чи була позиція невдала, чи надто огризались кадети, — гаразд, дамо їм чосу другим разом, і пропускали Корнілова.