— Так, спізнились, — сказав Рощин. Він ішов, схиливши голову. Йому здавалось — тіло Росії розламується на тисячі шматків. Єдине склепіння, що прикривало імперію, розбите в дрізки. Народ стає чередою. Історія, велике минуле зникають, як туманні завіси декорації. Виникає гола, спалена пустиня, — могили, могили… Кінець Росії. Він почував, — всередині у нього дробиться і муляє колючими уламками щось, що він усвідомлював у собі непохитним, — стрижень його життя… Він пішов спотикаючись, трохи позад Каті. «Ростов упав, армія Корнілова, останній бродячий клаптик Росії, не сьогодні-завтра буде знищена, і тоді — кулю в лоб».
Вони йшли навмання. Рощин пам’ятав адреси декого з товаришів по дивізії. Але, може, вони втекли або розстріляні? Тоді — смерть на вулиці. Він подивився на Катю: вона йшла спокійно і скромно в коротенькій драповій кофточці, в оренбурзькій хустці. Її миле обличчя, з великими сірими очима, простодушно оберталось до здертих вивісок, до вибитих вітрин. Куточки її губів майже усміхались. «Що вона, не розуміє всього цього жаху? Що це за всепрощення якесь?»
На розі стояла купка беззбройних солдатів. Один, рябий, з запухлим від садна оком, тримаючи сіру хлібину під пахвою, не поспішаючи відламував шматок за шматком, повільно жував.
— Тут не розбереш, яка влада, — чи Радянська, чи ще яка, — сказав йому другий з дерев’яним сундучком, до якого були прив’язані стоптані валянки. Той, що їв, відказав:
— Влада — товариш Бройницький. Добийся до нього, дасть ешелон, поїдемо. А то вік будемо гнити в Ростові.
— Хто він такий? Який чин?
— Військовий комісар, чи що…
Підійшовши до солдатів, Рощин спитав, як пройти на таку-то адресу. Один недоброзичливо відповів:
— Ми не тутешні.
Другий сказав:
— Невчасно, офіцер, заїхав на Дон.
Катя зараз же сіпнула чоловіка за рукав, і вони перейшли на протилежний тротуар. Там, на зламаній лавці, під голим деревом, сидів старик у приношеній шубі і солом’яному капелюсі. Поклавши щетинисте підборіддя на головку ціпка, він здригався. Із заплющених очей його текли сльози по запалих щоках.
У Каті затремтіло лице. Тоді Рощин сіпнув її за рукав:
— Ходімо, ходімо, усіх не пережалієш…
Вони довго ще блукали по брудному й обдертому місту, поки не знайшли потрібний їм номер будинку. Зайшовши у ворота, побачили короткого, товстоногого чоловіка з голим, як яйце, черепом. На ньому була ватна солдатська безрукавка, до останньої міри засмальцьована. Він ніс казан, одвертаючи обличчя від смороду. Це був однополчанин Рощина, армійський підполковник Тетькін.
Він поставив казан на землю і поцілувався з Вадимом Петровичем, стукнув закаблуками, потиснув Каті руку.
— Бачу, бачу, і слів не говоріть, влаштую. Доведеться тільки в одній кімнатці. Зате — дзеркало-трюмо і фікус. Дружина моя, прошу вас, тутешня… Спочатку ми тут жили (він показав на цегляний двоповерховий будинок), а тепер, по-пролетарському, сюди перебрались (він показав на дерев’яний скособочений маленький флігель). І я гуталін, як бачите, варю. На біржі праці записався, — безробітним… Якщо сусідки не викажуть, якось перетерпимо. Люди ми руські, нам не звикати.
Відкривши великого рота з чудовими зубами, він засміявся, потім промовив задумано: «Отакі от діла діються», — і долонею потер череп, вимазав його гуталіном.
Дружина його, така сама низенька і кремезна, співучим голосом привітала гостей, але по карих очах було помітно, що вона не зовсім задоволена. Катю і Рощина влаштували в низенькій кімнатці з обдертими шпалерами. Тут дійсно стояло в кутку, дзеркалом до стіни, поганеньке трюмо, фікус і залізне ліжко.
— Дзеркальце ми, щоб було безпечніше, до стіни лицем обернули, знаєте — цінна річ, — говорив Тетькін. — Ну, прийдуть з обшуком і зараз же — скло в дрізки. Виду свого не терплять. — Він знову засміявся, потер череп. — А проте я трохи розумію: така, знаєте, іде ломка, а тут — дзеркало, — звичайно, розіб’єш…
Дружина його чистенько накрила на стіл, але виделки були іржаві, тарілки побиті, видно, добро приховали. Рощин і Катя з їдкою насолодою їли в’ялений рибець, білий хліб, яєчню з салом. Тетькін метушився, все підкладав. Дружина його, склавши повні руки під грудьми, скаржилась на життя: