— Таке кругом безладдя, утиски, прямо єгипетські кари. Я, знаєте, другий місяць не виходжу з дому… Хоч би вже швидше цих більшовиків прогнали… В столиці про це як у вас говорять? Скоро їх знищать?..
— Ну, ти вже бовкнеш, — збентежено сказав Тетькін. — За такі слова тебе, знаєш, тепер не пожаліють, Софіє Іванівно.
— І не буду мовчати, розстрілюйте! — У Софії Іванівни очі стали круглими, міцно підхопила руки під грудьми. — Буде у нас цар, буде… — До чоловіка, хитнувши грудьми: — Один ти нічого не бачиш…
Тетькін винувато скривився. Коли дружина з досадою вийшла, він заговорив пошепки:
— Не звертайте уваги, вона душевна людина, чудова господарка, знаєте, але від подій стала ніби ненормальна… — Він подивився на Катине розчервоніле від чаю обличчя, на Рощина, що скручував цигарку. — Ах, Вадиме Петровичу, не просто це все… Не можна — зопалу — тяп та ляп… Доводиться мені зустрічатися з людьми, багато бачу… Буваю в Батайську, — по той бік Дону, — там переважно біднота, робітники… Які ж вони розбійники, Вадиме Петровичу? Ні, ні, — принижене, скривджене людство… Як вони ждали Радянської влади!.. Ви тільки, ради бога, не подумайте, що я більшовик який-небудь… (Він благально приклав до грудей коротенькі волосаті руки, немов дуже просячи пробачення). Зарозумілі й нерозумні правителі віддали Ростов Радянській владі… Подивилися б ви, що у нас діялось при отамані Каледіні… По Садовій, знаєте, блискучими юрбами розгулювали гвардійці, розбещені й самовпевнені: «Ми цю наволоч заженемо назад у підвали…» Ось що вони говорили. А ця наволоч — весь російський народ, еге ж… Він опирається, в підвал іти не хоче. В грудні я був у Новочеркаську. Пам’ятаєте — там на головному проспекті стоїть гауптвахта, — мабуть, чи не отаман Платов ще спорудив її при Олександрі Благословенному, — невеличка така будівля в стилі ампір. Заплющую очі, Вадиме Петровичу, і ніби зараз бачу східці цього портика, залляті кров’ю… Проходив я тоді мимо, — чую страшний крик, такий, знаєте, буває крик, коли мучать людину… Серед білого дня, в центрі столиці Дону… Підходжу. Біля гауптвахти — юрба, козаки спішені. Мовчать, дивляться, — біля колон відбувається екзекуція, на страх населенню. З караулки виводять, по двоє, робітників, заарештованих за співчуття більшовизму. Ви розумієте, — за співчуття. Зараз же руки їм прикручують до колон, і четверо дуженьких козачків б’ють їх нагаями по спині і по заду, еге ж. Тільки — свист, сорочки, штани летять клаптями, м’ясо — шматками, і кров, як з тварин, ллє на східці… Трудно мене здивувати, а тоді здивувався, — кричали дуже страшно… Від самого фізичного болю так не кричать…
Рощин слухав, опустивши очі. Пальці його, що тримали цигарку, тремтіли. Тетькін колупав гірчичну пляму на скатерці.
— Так от, — вже отамана нема живого, цвіт козачої знаті закопаний у яру за містом, — кров на східцях заво- дала про помсту, Влада бідноти… Персонально мені байдуже, чи гуталін варити, чи ще щось інше… Вийшов живим із світової війни і ціню одне — дихання життя, пробачте за порівняння; в окопах багато книжок прочитав, і порівняння у мене літературні… Так от… — Він озирнувся на двері і заговорив тихіше: — Примирюсь з усяким життєвим ладом, якщо побачу людей щасливими… Не більшовик, зрозумійте, Вадиме Петровичу… (Знову руки до грудей). Мені самому багато не треба: шматок хліба, пучку тютюну та щирим словом з ким-небудь перемовитись… — Він зніяковіло засміявся. — Але в тім-бо й річ, що у нас робітники нарікають, про обивателів і не кажу… Про військового комісара, товариша Бройницького, чули? Раджу вам: побачите, — мчить його автомобіль, — ховайтеся. Вискочив він негайно після взяття Ростова. Як тільки що: «Мене, — кричить, — високо цінить товариш Ленін, я особисто телеграфуватиму товаришеві Леніну…» Оточив себе карним елементом, — реквізиції, розстріли. Ночами на вулицях роздягають, кого тільки попадуть. Поводиться, як бандит… Що ж це таке? Куди йде реквізоване?.. І, знає те, ревком з ним вдіяти нічого не може. Бояться… Не вірю я, щоб він був ідейною людиною… Пролетарській ідеї він більше шкоди наробить, ніж… (Але тут Тетькін, бачачи, що далеко зайшов, одвернувся, засопів і знову, вже без слів, став прикладати руки до грудей).
— Я вас не розумію, пане підполковнику, — промовив Рощин холодно. — Різні там Бройницькі і компанія і є Радянська влада дев’яносто шостої проби… Їх не виправдувати, — боротися з ними, не шкодуючи життя…
— В ім’я чого? — поквапливо спитав Тетькін.
— В ім’я великої Росії, пане підполковнику.
— А що це таке? Пробачте, я по-дурному спитаю: велика Росія — в чийому, власне, розумінні? Я б хотів точніше. В уявленні петроградського вищого товариства? Це одне… Чи в уявленні стрілецького полку, в якому ми з вами служили і який геройськи загинув на дротах? Чи московської торговельної наради, — пам’ятаєте, у ВеликЬ— му театрі Рябушинський ридав за великою Росією? Це — вже справа третя. Чи робітника, який сприймає велику Росію у свята з брудної пивнички? Чи ста мільйонів мужиків, які…