Олексій потягнув з кишені шйнелі кисет з махоркою. Семен хитнув головою — відмовився курити: «Груди ще болять». Олексій, продовжуючи кликати брата на село, перебрав гостинці, взяв пухкий пиріг, поторкав його.
— Та ти їж, тут масла самого Мотрона фунт загнала.
— Ось що, Олексію Івановичу, — сказав Семен, — не знаю, що вам і сказати. Поїхати додому — це навіть з охотою, поки рана не зажила. Але хліборобити зараз не залишусь, не сподівайтесь.
— Так. А спитати можна — чому?
— Не можу я, Альоша… (Рот Семенові звело, він переміг себе). Ну, зрозумій ти — не можу. Рани я своєї не можу забути… Не можу забути, як вони товаришів катували… (Він обернувся до вікна з тією ж судорогою і дивився ошалілими очима). Повинен ти зрозуміти моє становище… У мене одно на думці, — гадюк отих… — Він прошепотів щось, потім голосніше, стиснувши в кулаку червону крашанку: — Не заспокоюсь… Поки гади кров нашу п’ють… Не заспокоюсь!..
Олексій Іванович похитав головою. Поплювавши, загасив недокурок між пальцями, оглянувся, — куди? — кинув під ліжко.
— Ну що ж, Семене, діло твоє, діло святе. Поїдемо додому поправлятися. Силувати не буду.
Як тільки Олексій Красильников вийшов з лазарету, зустрівся йому земляк Гнат, фронтовик. Спинились, поздоровкались. Спитали, — як живеться? Гнат сказав, що працює шофером у виконкомі.
— Ходімо в «Солейль», — сказав Гнат, — звідти до мене ночувати. Сьогодні там бій. Про комісара Бройницького чув? Ну, не знаю, як він сьогодні вивернеться. Хлопці у нього такі фартові, — місто криком кричить. Учора вдень на тому розі двох хлопчиків, школярів, зарубали, і нізащо, наскочили на них з шаблями. Я отут стояв, коло стовпа, то мене — аж блювати потягло.
Розмовляючи, дійшли до кінематографа «Солейль». Людей було багато. Протовпились, стали біля оркестру. На невеликій сцені, перед столом, де сиділа президія (круглолиця жінка в солдатській шинелі, похмурий солдат з забинтованою брудною марлею головою, сухенький дідок-робітник в окулярах і двоє молодих у гімнастерках), ходив, дрібно ступаючи, сюди й туди, немов у клітці, дуже блідий, сутулуватий чоловік з копицею чорного волосся, Говорячи, одноманітно помахував кволим кулачком, друга рука його стискала пачку газетних вирізок.
Гнат шепнув до Красильникова:
— Учитель — у нас у Раді…
… Ми не можемо мовчати… Ми не повинні мовчати… Хіба у нас у місті Радянська влада, за яку ви боролись, товариші?.. У нас сваволя… Деспотизм гірше царського… Вдираються в дім до мирних обивателів… Смерком не можна вийти на вулицю, роздягають… Грабують… На вулицях убивають дітей… Я говорив про це у виконавчому комітеті, говорив у ревкомі… Вони безсилі… Військовий комісар покриває своєю необмеженою владою всі ці злочини… Товариші… (Він судорожно ударив себе в груди пачкою вирізок). Навіщо вони вбивають дітей? Розстрілюйте нас… Навіщо ви вбиваєте дітей?
Останні слова його були приглушені схвильованим гомоном усього залу. Всі перезирались, налякані і збуджені. Оратор сів до стола президії, затулив скривлене обличчя газетними аркушами. Головуючий, солдат з забинтованою головою, оглянувся на куліси:
— Слово надається начальникові Червоної гвардії товаришеві Трифонову…
Весь зал зааплодував. Плескали, піднявши руки. Кілька жіночих голосів з глибини закричало: «Просимо, товаришу Трифонов». Чийсь бас ревнув: «Дайош Трифонова!» Тоді Олексій Красильников помітив рослого і стрункого чоловіка в елегантній шкіряній куртці з офіцерськими, навхрест, ременями, який стояв коло самого оркестру спиною до залу і тепер, як пружина, випростався — обличчям до галасуючих. Світло-сталеві вирячкуваті очі його насмішкувато, холодно сковзали по обличчях, — і зараз же руки опускались, голови втягались у плечі, люди переставали аплодувати. Хтось, нахиляючись, швидко пішов до виходу.
Чоловік із сталевими очима презирливо усміхнувся. Коротким рухом поправив кобуру. У нього було акторське, довге, чисто вибрите обличчя. Він знову обернувся до сцени, поклав обидва лікті на загородку оркестру. Гнат штовхнув у бік Красильникова:
— Бройницький. От, брат ти мій, гляне, — аж страшно.
З-за куліс, гупаючи важкими чобітьми, вийшов начальник Червоної гвардії Трифонов. Рукав байкової його куртки був перев’язаний шматком кумачу. В руках він тримав картуза, також перев’язаного по околичці червоним. Весь він був кремезний, спокійний. Не поспішаючи, підійшов до краю сцени. Сіра шкіра на оббритому черепі заворушилась, Тіні від надбрів’їв закрили очі. Він підняв руку (запала тиша) і напівзігнутою долонею показав на Бройницького, що стояв унизу.