— От, товариші, тут знаходиться товариш Бройницький, військовий комісар. Дуже добре. Нехай він нам дасть відповідь на запитання. А не захоче відповідати, ми примусимо…
— Ого! — погрозливо промовив знизу Бройницький.
— Так, примусимо. Ми — робітничо-селянська влада, і він повинен їй коритися. Час такий, товариші, що в усьому зразу трудно розібратися… Час каламутний… А як відомо, лайно завжди зверху плаває… Звідси ми робимо висновок, що до революції примазуються різні пройдисвіти…
— Тобто?.. Ти ім’я, ім’я назви, — крикнув Бройницький з сильним польським акцентом.
— Дійдемо і до імені, не поспішай… Кривавими зусиллями робітників і селян очистили ми, товариші, місто Ростов від білогвардійських банд… Радянська влада твердою ногою стоїть на Дону. Чому ж з усіх боків чуємо протести? Робітники хвилюються, червоногвардійці незадоволені… Бунтують ешелони, — навіщо, мовляв, гноїте нас на коліях… Тільки що ми чули тут голос представника інтелігенції (долонею — на попереднього оратора). В чому ж річ? Виходить, наче всі незадоволені Радянською владою. Кажуть, — навіщо ви грабуєте, навіщо вбиваєте дітей? Попередній оратор навіть сам запропонував себе розстріляти… (Сміх у двох-трьох місцях, кілька разів хтось ляснув у долоні). Товариші! Радянська влада не грабує і не вбиває дітей. А от різна наволоч, що примазалась до Радянської влади, грабує і вбиває… І тим самим підриває віру в Радянську владу, і тим самим дає нашим ворогам у руки нещадну зброю… (Пауза, тиша, не чути дихання сотень людей). От я і хочу поставити товаришеві Бройницькому запитання… Чи відомо йому про вчорашнє вбивство двох підлітків?
Крижаний голос знизу:
— Так, відомо.
— Дуже добре. А чи відомо йому про нічні грабежі, про поголовне пияцтво в готелі «Палас»? Чи відомо йому, в чиї руки потрапляють реквізовані товари? Мовчите, товаришу Бройницький? Вам нічого відповісти. Реквізовані товари пропиваються зграєю бандитів… (Гомін у залі. Трифонов підняв руку). І ось що ще нам стало відомо… Ніхто вам влади в Ростові не давав, і ваш мандат фальшивий, і ваші посилання на Москву, тим більше на товариша Леніна, — нахабна брехня…
Бройницький стояв тепер випроставшись… По красивому, зблідлому обличчі його пробігали судороги. Раптом він кинувся вбік, де стояв, роззявивши рота, білявий хлопчина-армієць, схопив його за шинелю і, вказуючи на Трифонова, крикнув страшним голосом:
— Застрель його, падлюку!
У хлопчини люто перекривилось обличчя, — потягнув з спини гвинтівку. Трифонов стояв нерухомо, розставивши ноги, тільки нагнув голову волячим рухом. Вискочивши з-за куліси, біля нього з’явився робітник, поквапливо зацокав затвором гвинтівки, зараз же — другий, третій, і вся сцена зачорніла від курток, бекеш, шинелей, задзвеніли, стикаючись, штики. Тоді голова виліз на стіл і, поправляючи марлю, що налазила на очі, закричав застудженим голосом:
— Товариші, прошу не вносити паніки. Нічого непередбаченого не трапилось. Там, ззаду, зачиніть двері. Товариш Трифонов у цілковитій безпеці. Слово для відповіді надаю товаришеві Бройницькому.
Але Бройницький зник. Тільки білявий армієць з гвинтівкою і досі стояв біля оркестру, здивовано роззявивши рота.
III
Під станицею Кореневською Добровольча армія натрапила на дуже серйозний опір. Проте з великими втратами станиця була взята. І тут підтвердилось те, що приховували від армії і чого боялись більш за все на світі: кілька днів тому столиця Кубані, Катеринодар, — тобто мета походу, надія на відпочинок і база для дальшої боротьби, — здалася без бою більшовикам. Кубанські добровольці під командою Покровського, кубанський отаман і Рада втекли невідомо куди. Так, несподівано, за три переходи від мети походу, армія опинилася в пастці.
Не справдилась і надія на гостинність Кубані. Козаки, видно, вирішили самі, без допомоги кадетів, розібратися в тому, що діялось. Хутори, там, де проходила армія, були покинуті, в кожній станиці ждала засада, за гребенем кожного пагорка чигав кулемет. На що тепер могла сподіватись Добровольча армія? Чи не на те, щоб кубанські козаки, — вихідці з України, — або черкеси, які згадали давню ворожнечу до росіян, або ешелони Кавказької армії, що застрягли на багатій Кубані, — раптом заспівали б разом з золотопогонним офіцерством і безвусими юнкерами: «Так за Корнілова, вітчизну і за віру, ми гримнем дружнеє ура!» Але це, тільки цю формулу, нестравну і стерту, як царський четвертак, і могла запропонувати Добровольча армія і багатим козачим станицям, що насторожились: «а чи не час уже оголосити свою, козачу, незалежну республіку?», і іногороднім, що хитнулися під червоні прапори, щоб битися за рівність прав на донські й кубанські землі та рибні ловлі, за станичні Ради…