— Здорово ти насобачився балакати, — сказав Рощин, потай сковзнувши поглядом по співбесіднику. Звали його Квашин. З ним він їхав ось уже тиждень в одному вагоні, спав поруч на верхніх нарах. Квашина у вагоні звали дідом. Всюди, де тільки можна, він прилаштовувався з газетою, — надівав на сухенький ніс золоте пенсне і читав півголосом. «Цю пенсне, — розказував він, — одержав я в Самарі по ордеру. Цю пенсне замовив собі Башкиров, мільйонер. А я користуюсь».
— Це правильно, що насобачився, — відповів він Рощину, — я жодного мітингу не пропускаю. Прийдеш на вокзал, всі декрети, постанови, все прочитаю. Наша пролетарська сила — розмова. Чого ми варті мовчазні, без свідомості? Дрібна рибка!
Він вийняв газету, обережно розгорнув її, поважно надів пенсне і почав читати передову, вимовляючи слова так, ніби вони були написані якоюсь чужою мовою:
— «… Пам’ятайте, що ви б’єтеся за щастя всіх трудящих і експлуатованих, ви б’єтеся за право будувати краще, справедливе життя…»
Рощин відвернувся і не помітив, що Квашин, вимовляючи ці слова, пильно дивиться на нього поверх пенсне.
— От, чоловіче, і видно, що ти з багатеньких, — інакшим уже голосом сказав Квашин. — Моє читання тобі не подобається. А ти не шпигун?
Від станції Афіпської ешелон Варнавського полку в пішому строю рушив до станиці Новодмитровської.
В опівнічній темряві свистав вітер на штиках, рвав одяг, сік обличчя крижаними крупами. Ноги провалювались крізь примерзлий зверху сніг, вгрузали в липке болото. Крізь шум вітру доносились крики: «Стій! Стій! Легше! Не напирай, чортяки!»
Холод віяв крізь шинелину, хололи кості. Рощин думав: «Аби тільки не впастц, — тоді край, затоїічуть…» Найгірше були оці зупинки І крики попереду. Ясно, що збилися з дороги, блукали десь по краю чи то яру, чи то річки. «Братики, не можу більше», — прощався чийсь надірваний голос. «Чи не Кващин це крикнув? Він весь час ішов поруч. Догадуєтеся, не вірить жодному слову», (Рощин насилу від нього вчора відчепився). От знову спереду зупинились. Рощин уткнувся в чиюсь дубом замерзлу спину. Стоячи з засунутими в рукава задубілими руками, із схиленою головою, подумав: «Отак чотири роки перемагаю втому, сходив тисячі верст — для того, щоб убивати. Це дуЯсе важливо. Образив і покинув Катю, — це менш важливо. Завтра, післязавтра перебіжу і в таку ж заметіль убиватиму цих, росіян. Дивно. Катя каже, що я благородна й добра людина. Дивно, дуже дивно».
Він з цікавістю відмітив ці думки. Вони обірвались. «Е-е, — подумав він, — погано. Замерзаю. Надходять останні, головні думки. Значить, зараз ляжу в сніг».
Але замерзла спина попереду хитнулась і пішла. Хитнувся й пішов за нею Рощин. Ось ноги вже стали загрузати по коліно. Пудовий чобіт насилу вивертався з глини. Донесло вітром уривок крику: «Річка, хлопці…» Розкотилась лайка. А вітер усе свистав у штиках, навіваючи дивні думки. Невиразні, зігнуті постаті брели повз Рощина. Він зібрав сили, застогнавши, витягнув ногу і знову побрів.
Темною рисою на снігу проступав бурхливий потік, далі все запнуло летючим снігом. Ноги сковзались по укосу. Шалено мчала темна вода. Крики:
— Міст залляло…
— Назад, чи що?
— Це хто — назад? Ти, чи що? Ти — назад?
— Пусти… Товаришу, пусти.
— Дай йому прикладом…
— Ой… ой… ой…
Внизу за краєм берега спалахнув конус світла від електричного ліхтарика. Освітився горбочок мосту, заллятого сірою, бурхливою водою, розколений кусок поручнів. Ліхтарик мигнув високо, зигзагом, — погас. Хрипкий, страшний голос:
— Відділення… Переходь… Гвинтівки, патрони на голову. Не напирай, по двоє… Вперед!
Піднявши гвинтівку, Рощин увійшов по пояс у воду, і вона була все-таки не така холодна, як вітер. Вона сильно била в правий бік, штовхала, намагалася знести в цю сіро-білу пітьму, у вир. Ноги сковзались, ледве намацуючи дошки розбитого мосту.